Джеймс С. А. Корі - Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі

про Карлоса Ваку, Самару Розенберґ і ще десяток людей та розвіяла їхній попіл

у порожнечі. За нею решта капітанів інших кораблів у флотилії

виринали по черзі перед своїми камерами й собі промовляли

кілька слів. Про замкненого в камері й приспаного Ешфорда

ніхто не згадав. Ніхто не згадав і про неї.

Це була остання церемонія перед відбуттям. Перед

поверненням. І коли Кларісса не дивилася на екрани

зовнішнього огляду човника, то спостерігала за нею на

планшеті. Чужопланетна станція мовчала. Вона не світилася, не

відповідала на сигнали, сенсори повідомляли про неї лише як

про велетенський сплав різних металів упереміш з вуглецевими

структурами, що висів у беззоряній порожнечі.

— Ти ж розумієш, що не всі летять назад? — запитав Алекс. —

Марсіяни планують лишити тут свою команду, яка

займатиметься вивченням воріт. Спробують зазирнути по той

бік.

— Я цього не знала, — відповіла Кларісса.

— Ага. Зараз ось це… — і він показав на екран, із якого в камеру

щирим поглядом мармурових очей дивилася капітанка корабля

ООН і скутим від скорботи голосом перелічувала імена

загиблих. — Ось це — точка спокою. До неї був суцільний страх.

Після неї буде суцільна жадоба. Але ось це… — Він зітхнув. — Це

загалом хороший момент.

— Так і є, — погодилася Кларісса.

— Спитаю про всяк випадок: ти ж більше не плануєш убивати

капітана? Бо знаєш, чесно кажучи, якщо плануєш, то ми всі

принаймні заслужили хоча би на попередження.

— Не планую.

— А якби планувала?

— Однаково сказала би, що не планую. Але я й справді не

планую.

— Справедливо.

— Окей, Алексе, — десь ззаду озвався Голден. — Ми вже готові?

— Саме збирався, — відповів Алекс. Він клацнув по панелі

управління, і «Росинант» ввімкнув зовнішні вогні. У чорноті

космосу корабель світився золотими й срібними кольорами, схожий здаля на нічне місто з висоти пташиного лету. — Ну, що, народ. Додому.

* * *

Койко-місце Кларісси виявилося більшим від її каюти на

«Серізьє» і меншим від її відсіку на «Прінсі», хоча вона його ні

з ким не ділила. Дарма, воно належало їй одній настільки ж, наскільки й усе інше.

З одягу їй дістався лише комбінезон із нашивкою «Тачі».

Видали стандартні предмети гігієни. Їй особисто не належало

нічого. Навіть вона сама. Вона практично не виходила за двері, зрідка лиш за потре би зазираючи на камбуз і на ніс корабля.

Вона не те щоби когось боялася, просто не хотіла нікому

потрапляти на очі. Це їхній корабель, а не її. Вона поміж них

чужа, вона не заслуговувала тут бути. Звичайний комерційний

пасажир, чия ціна перебування тут анітрохи не відповідала

побажанням екіпажу. І Кларіссу гнітило це усвідомлення.

Ішов час, і вона все більше сприймала свою крихітну

комірчину радше як камеру з «Бегемота». Це починало бісити.

Щоправда, не дуже сильно. Вона добре знала камбуз по

симуляціях, коли планувала оверайднути і знищити його. Вживу

кухня виглядала інакше. Не більше, не менше, а саме інакше. Її

простором вільно, на власний розсуд пересувалися члени

екіпажу. Вона так не могла. Вони їли, проводили зустрічі, не

зважаючи на неї, немовби Кларісса була привидом. Немовби

вона вже загубила своє місце в цьому всесвіті.

* * *

— Що ж, — оголосив Голден похмурим голосом, — у нас

серйозна проблема. Кава скінчилася.

— Зате пиво — ні, — відгукнувся Еймос.

— Твоя правда, але пиво не кава. Я залишав заявку на

«Бегемоті», але мені ніхто нічого не відповів. А без кави

я пірнати в незнану порожнечу бездонного космосу не збираюсь.

Алекс озирнувся на Кларіссу й вишкірився:

— Капітанові не до вподоби сурогатна кава, яку варить «Росі».

Його від неї дме.

Кларісса нічого не відповіла. Вона не знала, чи повинна.

— Нічого не дме, — огризнувся Голден. — Один раз — не кос-молаз.

— Якби ж то один, капітане, — і собі підхопив Еймос. — Не

ображай