Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

за свою безпеку у себе в столиці. Прапор їхній був з білого шовку, на ньому вигаптувано золотом блискавку й такий напис: «Quae jubet iratus Jupiter». Усюди, де звелить у своєму гніві Юпітер, — є королівські жандарми. Цей гнів, ця погроза блискавкою, — столиця не впізнавала свого короля Анрі. Її вулиці так звикли бачити його без супроводу, верхи чи й пішки. Він сам розпитував людей. Того, хто смикнув його за плащ, він зупинив поглядом. Ніж випав з руки, а король пішов далі.

У одному з луврських подвір'їв поставили травневе деревце, і воно тричі падало. Король сказав:

— Якийсь німецький князь вирішив би, що це погана призвістка, і його піддані твердо повірили б, що він має померти. Але я не марную часу на забобони.

Лікар Лаброс переказав йому, щоб він особливо стерігся чотирнадцятого травня, і запропонував змалювати наперед постать його вбивці. Нічого хитрого в цьому не було. Анрі тільки знизав плечима. Він улаштував огляд своїм полкам — старим гугенотам, героям Іврі, французькій гвардії хороброго Крійона, швейцарцям. Щодня він відсилав військо до кордонів королівства. Сам він збирався переступити кордон останнім, ризикуючи навіть, що не встигне. Король і не думає втікати від людей — адже від своєї долі однаково не втечеш. «Бадьоро вперед, назустріч долі», — такі були його слова.

До себе він не допускав нікого, крім солдатів. Під кінець денних трудів йому лишався його начальник артилерії, їхня військова рада в арсеналі. Всі начерки й накази, які вони обидва заносили на папір, зберігалися там аж до передачі в руки воєначальників, під їхню відповідальність. У кабінеті короля ніхто не знайшов би нічого, він і сам рідко туди заходив. Бо, опинившись у своєму кабінеті, він зразу відчував себе глибоко самотнім — і навіть боявся, що це вже навіки. Важка хода жандармів за дверима вже не заспокоювала. Що вдіє зовнішня могутність проти внутрішнього безсилля?

Не все й неправда. Нам у вічі кажуть: ти вже вичерпався. Кажуть, шепочуть, замовчують: старий, розпусний, віджив своє, не поспіваєш за нового добою. Де там! Ми могли б і випередити її, та й не тільки її, це ми знаємо. Ми здобували науку звідусюди, всяку науку, яку лишень може сприйняти людина і тепер, і в майбутньому. Ту науку вам давали і сумніви, й добра воля. І зневіра, і кари, і злети, й перемоги, і надмірності, і самообмеження. Нічого не слід зневажати, — це переконання вкоренилося в нас, — коли б ні, то інакше як могли б ми стати такою простою людиною? І нащадки, й істина потребують саме простої людини, що спочатку пройшла слизький шлях. Але сьогодні? Але тут? Тільки хода жандармів свідчить, що ми ще є на світі. Але пробудемо тут уже недовго.

«Не спалюй усієї сили своєї ще до півночі. Господь близько, а учні його сплять. Господи, але що ж я мав робити, щоб дочекатись тебе безвинним? Ти караєш мене тим, у чому я завинив. Треба було тільки менше любити, менше грати, менше перековувати людей, і я не знемігся б понад свої літа. Я хочу тебе спитати: як же це узгодити? Щоб почуття лишились тупі, а дух окрилився аж до здатності осягти врешті отакий Великий план? Ти порадив би мені, господи, впокоритися до кінця, хоч би як я приступав до тебе: з клятьбою чи з молитвою. Отож я лишаю тебе. Може, ти благословиш мене потім».

— Хоч би вже скоріше, — сказав Анрі й задивився на кістяк у подобі орача. Була вже досвітня година, остання свічка блимала перед гравюрою, а тоді погасла й вона. Хоч би вже скоріше, каже Анрі.

Тринадцятого відбулася призначена на цей день коронація Марії Медічі, регентки королівства. Після церемонії в Сен-Дені Анрі показав людові, що там зібрався, дофіна і сказав, що це король. Як завжди в часи короля Анрі, на коронацію допустили всіх без розбору, всі стани, весь народ, скільки його зібралося. Серед простолюду зразу заворушились, як тільки король вивів перед них дофіна й сказав: «Ось ваш король»? Ні прості люди, ні значні городяни не зрозуміли його. А вельможі подумали: він натякає, що регентство не довічне. Він і його нащадки зостануться. І це підтвердила сама регентка. Доти собор не міг умістити всієї пишноти й гордості, яку вона являла. І раптом вона заплакала.

Безперечно, в тих сльозах виливалась її радість, бо вона знала: новий король Луї, замість якого правитиме вона, зійде на трон дуже скоро. Та що про це знав мало хто, то люди, звичайно, дивувалися. Король, що так часто покидав столицю, вирушаючи у походи з певною метою, тепер неначе зрікається трону й виряджається в якусь безвість. Навіть одній людині нелегко довго чекати подій, що їх можна назвати так або так, але будь-яка назва жахлива. А для юрби це зовсім нестерпне. Народ вважає короля Анрі своїм і тепер хоче бути спокійним за нього. Не можна безкарно змушувати народ, щоб він трусився за життя найдорожчої йому людини. І тут, у соборі, багато людей оглядалися: чи нема де вбивці? Вони б його роздерли на шматочки, і вся мана скінчилась би. Але з огляду на громадський спокій, на втихомирення тривоги всі були задоволені, що король принаймні не покине королівства, не призначивши собі наступника. Коронація королеви скінчилася гучним зітханням полегкості — сама вона сподівалася цього найменше. Попри весь свій тріумф, вона добре-таки натрусилась зі страху, аж до судоми. Ще десять хвилин, і вона б не витримала.

А коли Марія Медічі з короною на голові повернулась до Лувру, хто ж оббризкав її з балкона водою? Ще й назвав: «Пані регентко!» Вона розлючено гукнула йому:

— Вічний Веселун? Можете йти тепер до своєї левиці! — То була одна співачка, такої ще не чувано, три солов'ї нібито померли від заздрості. Крім того, Марія дізналася, що вона, власне, не буде ніякою регенткою — тільки членом ради, де інші голоси важитимуть не менше за її голос. Можна було передбачити, що голос герцога де Сюллі важитиме навіть більше. Йому Анрі признався, що побоюється великого лиха від коронації королеви. Ще б пак!

Останній, хто остеріг його в той день, тринадцятого, був його син Вандом, син Габрієлі. Анрі ласкаво взяв гладкого юнака під руку й повів через усю велику залу, що невдовзі й спорожніла. Всі придворні були похмурі, навіть ті, хто був підданий королю. Його навіть не підслухували — така панувала пригніченість.

— Чого ти просиш у мене? — спитав Анрі сина Габрієлі.— Згадай: твоя мати,