Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

Раптом з берега пролунав зойк, чутний навіть серед ревіння шторму — море, перекочуючись через корабель, відірвало частину борту і знесло у вируючий прибій людей, снасті, діжки, дошки, поруччя, наче купу іграшок.

Друга щогла ще трималась, і шматки вітрил та сплутаних снастей швидко й сильно тріпотіли. «Корабель сів на мілину, — хрипко пояснив мені на вухо той самий моряк, — потім знявся і знову сів». Я зрозумів тільки те, що тепер судно має розколотися на дві частини. Гойдання і поштовхи були такі міцні, що справді жоден людський витвір не міг витримати їх. Матрос ще говорив, коли на березі знову почувся крик жаху; на щоглі висіли над безоднею четверо людей, хапаючись за залишки снастей; і вище за всіх тримався енергійний чоловік з кучерявим волоссям.

На шхуні був дзвін, і поки корабель метався, наче загнаний звір, то повертаючись до нас усією поверхнею палуби, то перекидаючись на інший бік і показуючи кіль, дзвін також гойдався, і вітер доносив до нас його жалібні звуки. Знову зник корабель з наших очей, і знову підвівся над хвилями. Двох людей не стало. Відчай на березі зростав. Чоловіки стогнали і заломлювали руки; жінки пронизливо кричали, відвертали обличчя і, мов навіжені, бігали назад і вперед вздовж берега, закликаючи на допомогу, яку неможливо було надати.

Я опинився серед цих людей і благав кількох знайомих матросів не дати двом чоловікам, що залишилися на щоглі, загинути на наших очах.

Я мало що міг почути, а з почутого зрозуміти, і не знаю, яким чином матроси пояснили мені, що за годину перед цим спущений був рятувальний човен, але нічого не можна було зробити, бо ніхто не наважувався на відчайдушний подвиг — кинутись уплав на канаті, щоб дістатися корабля. Раптом я помітив, що люди на березі знову захвилювалися, і, розштовхуючи всіх, наперед вийшов Гем.

Я підбіг до нього, збираючись, здається, повторити те саме прохання. Та хоч який я був стривожений цим жахливим і незнаним для мене раніше видовищем, але рішучий вираз обличчя Гема і його погляд на море — саме такий погляд, як у той ранок, коли втекла Ем’лі, — раптом змусили мене схаменутись і зрозуміти, яка небезпека загрожує йому. Я вхопився за нього обома руками і почав благати тих самих матросів не слухати його, не допускати до самогубства, не давати йому кинутись у море!

Знову крик пролунав на березі, і, глянувши на корабель, ми побачили, що обривок вітрила жорстоко хльостав того з матросів, що тримався внизу, збив його нарешті і, немовби святкуючи перемогу, замайорів навколо енергійної людини, що лишилася сама на щоглі.

Перед таким видовищем і перед рішучістю спокійного відважного чоловіка, який уже встиг повести за собою половину присутніх людей, благання мої були такі ж безсилі, як і спроби вгамувати бурю.

— Мастере Деві, — сказав він, бадьоро потискаючи обидві мої руки, — якщо мій час настав, то він настав. Якщо ні, то я ще почекаю. Хай береже бог вас усіх! Хлопці, допоможіть! Я йду!

Мене обережно відштовхнули вбік і там тримали за руки, намагаючись, скільки я міг зрозуміти у своєму розпачі, пояснити мені, що Гем так чи інакше вирішив кинутись уплав, і що я можу тільки зашкодити тим, хто з берега повинен допомогти йому. Не знаю, що я відповідав, що вони мені на це казали; але я бачив, як на березі заметушились, як люди прибігли з канатом та кабестаном і з усіх боків оточили Гема. Потім я побачив його самого, в моряцькій куртці і штанях; один канат тримав він у руці чи обернув навколо зап'ястя, а другим оперезався. Один з цих канатів, згорнутий у кільце, матроси тримали так, щоб відпустити скільки буде треба.

Навіть своїми недосвідченими очима міг я бачити, що корабель кожної хвилини може розбитися на друзки. Бачив я, що він уже розколюється посередині, і що життя самотньої людини на щоглі висіло на волосинці. Але все ще тримався цей чоловік за життя. На ньому був незвичайний червоний берет — подібний до матроського, але яскравішого кольору. Подеколи він махав цим капелюхом, а тим часом дошки, що стояли між ним і загибеллю, вже тріщали і вигиналися то в той, то в інший бік, і корабельний дзвін уже правив панахиду по ньому. Я і тепер бачу, як він розмахує своїм капелюхом. Мені здавалось, я збожеволів від розпачу, бо не знаю чому, але чимсь нагадував він мені друга, милого колись.

Гем стояв один. Перед ним була буря, за ним юрба, що затамувала подих. Він дивився в море. Ось велика хвиля, відстрибнувши від берега, помчала назад. Він озирнувся на тих, що тримали канат, кинувся слідом за хвилею і почав відважну боротьбу, здіймаючись на гребенях хвиль, падаючи в провалля і зникаючи серед піни. Потім його відкинуло назад, і похапцем його витягли на берег.

Він був поранений; я здалека бачив кров на його обличчі, але він на це не звертав уваги. Він, здавалося, поспішно наказував дати йому більше волі, — так принаймні вирішив я з його жестів, — і знову кинувся в море.

Він пробивався до корабля, здіймаючись на гори, падаючи в долини, зникаючи в бризках піни, гойдаючись на хвилях то назад до берега, то вперед до корабля, борючись уперто і хоробро. Відстань була мала, але міць хвиль і вітру робила цю боротьбу смертельною. Нарешті він наблизився до корабля. Він був уже так близько, що ще один його могутній порив — і він схопився б за борт. Та ось високий зелений грізний вал насунувся, глянув через шхуну на берег, схопив її в могутні обійми, і шхуна зникла!

Коли я прибіг до того місця, звідки тягли канат, на морі гойдалося кілька уламків, ніби розбилася лише велика діжка. Збентеження було на обличчях усіх глядачів. Його витягли з води і поклали до моїх ніг... непритомного... мертвого. Його віднесли до найближчого дому; ніхто вже не затримував мене, я не відходив від нього і разом з іншими випробував усі засоби повернути його до життя; але великий вал забив його до смерті, його благородне серце заспокоїлося назавжди.

Я ще сидів біля ліжка, коли вже не було ніякої надії, коли все було випробувано і закінчено. Раптом один рибалка, що знав мене і Ем’лі ще дітьми, підійшов до дверей і прошепотів моє ім'я.

— Сер, — сказав він, і сльози побігли по його засмаглому обличчю, а бліді губи тремтіли, — чи не підете ви зі мною?

У погляді його я знов побачив свій неусвідомлений спогад. Вражений жахом, я схопив його за руку і спитав:

— До берега прибило чиєсь тіло?

— Так, — відповів він.

— Чи я знаю потопельника?

Він не відповів нічого.

Але він повів мене на берег. І на тому самому місці, де вона і я, двоє дітей, шукали мушлі... на тому самому місці, де тепер розкидані були уламки старого будинку-човна, зруйнованого бурею минулої ночі... серед руїн дому, якому він завдав такого лиха... я побачив його — він лежав, підклавши руку під голову, в тій самій позі, в якій я часто бачив його у шкільній спальні.