Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Максим... я так і думала... на заводі Таня пошепки сказала, що на мене чекає сюрприз... Як добре, що ти приїхав. Ти надовго? У тебе щось сталося? – запитання посипалися одне за одним.

– Ось, сорока... давай роздягайся, руки мити і підемо пиріжки з чаєм їсти... Максим голодний, та й ти з роботи... потім поговорите, – Віра Степанівна розігнала їхнє збіговисько. Макс вирішив почекати з інформацією про переїзд, а то хіба мало що... не зрозуміють одразу, апетит зіпсується...

Пиріжки були чудові, м’які, з хрусткою підсмаженою скоринкою... Частина пиріжків була з рисово-м’ясною начинкою, а частина – з рисом і консервованою сардиною... Доволі велика їхня купка зникла в одну мить. Віра Степанівна світилася від щастя. Визнання заслуг, чеснот, розуміння, що ти не просто коптиш повітря, а ще комусь дуже потрібен... це хороший стимул жити далі. За чаєм Макс почав розмову.

– Віка... я знайшов вам житло... Завтра перевезу вас туди.

Усі затихли. Жінка поставила чашку з чаєм на стіл, опустила очі й трохи відвернулася, закрившись рукою, вдаючи, що просто так їй зручно. В емоціях відчутно проявилися смуток і туга...

– Я знала, що все колись закінчується... Закінчиться і це.

– Стоп! Чому такий траур? Ми що, хіба прощаємося? Ні. Я ж усе одно поїду за день-два, просто ви житимете в іншому місці. Колись же це мало статися? Там просторо, місця більше... що вам тут тіснитися? Віка... ну справді... ну не думали ж ви, що будете все життя жити в чужій однокімнатній квартирі?

– Та все я розумію, Максиме, тільки все одно сумно. Ми тут усі звикли одне до одного... А як тепер Віра Степанівна?

– Я думаю, нічого особливо не зміниться. Віра Степанівна може приходити до вас туди, це всього десять хвилин неспішним кроком... Ходить же вона прогулювати свого Митю Степанича... Давайте так – завтра ви все побачите і вирішите. Особисто я думаю – усе можна вирішити.

– І прямо завтра потрібно переїхати вже? – Віка з надією дивилася на нього

– Так. Я знову поїду, потім нічого не вийде. Тож починайте збиратися. Речей у вас не дуже багато, що можна – складайте просто в мішки. Там є куди скласти й розвісити.

– Добре... – Віка встала і вийшла в кімнату. Дітвора потягнулася за нею. Чай так і залишився недопитий на столі.

"Таки розстроїлась – подумав Макс – та це нічого".

– Максимку... це точно так треба? – Віра Степанівна теж не виглядала дуже радісною.

– Степанівно... вам скажу, щоб не сумували... тільки їм – ні-ні! добре? – старенька кивнула. – Я просто повертаю їх додому. Відбив я їх квартиру в шахраїв. Вони додому поїдуть. А живуть вони за два квартали – ви цілком зможете заходити в гості...

– Ой... Митя... – вискочив з кімнати, наче кошеня бавлячись мотком ниток, заплутуючи його до неможливості, – як же це? – старенька присіла на стілець.

– Він уже одужав... здолово! – мале чудовисько радісно кинулося до пухнастого. Побачивши таку справу, той полишив своє заняття і кулею зник під диваном.

Вечір минув клопітно. Віра Степанівна вже не засмучувалася, вигляд у неї був надзвичайно радісний і змовницький. Кота таки виманили з-під дивана і з ним на руках вона й пішла до себе. Віка ж розвинула бурхливу діяльність – пакувала, укладала, перев’язувала... Так їй було простіше відволіктися.

Вранці, одразу після сніданку залишками пиріжків, – виявилося, що добра бабуся мала в запасі ще одну тарілку, Макс викликав багатомісне таксі – хоч би як там не було раніше, а речей назбиралося, і в багажник легковика вони точно не вмістяться. Коли від’їхали, Віка лише мовчки дивилася у вікно, діти притихли. Макс не став нічого говорити – їхати було зовсім не далеко. Довше збиралися. І справді – щойно повернули вдруге – виїхали на знайому їм дорогу до свого будинку, і Віка, і діти закрутили головами. А коли машина зупинилася біля їхнього під’їзду, на обличчі Вікторії виник вираз цілковитого здивування і розгубленості. Макс попросив водія почекати десять хвилин, узяв частину речей і повів усіх у будинок.

– Так, так... це тут. І не крутіть головами, зараз усе дізнаєтеся.

Біля дверей він зупинився, забрав у Віки сумку і поклав їй у руку ключі.

– Відкривай... – посміхаючись над її цілковитою розгубленістю, трохи підштовхнув – не бійся...

Ситуацію розрядив той самий сусід.

– О... Вікторія Тихонівна! Здрастуйте! ви вже приїхали? Дуже, дуже радий вас бачити... А тут таке було... – Макс нишком показав йому кулак і добродушний дядечко все зрозумів... – без вас ніяк... ніхто не бігає, на подвір’ї тиша... нудьга...

Віка тільки очманіло глянула на сусіда, рішуче крутнула ключ і відчинила двері. Коли вся доросло-дитяча банда зайшла у квартиру, Макс прикрив за ними двері, підморгнув сусідові й пішов по решту речей. Відпустивши таксі і затягнувши всі баули нагору, благо сусід виявився майстром не тільки поговорити – сам спустився і допоміг, Макс нарешті зачинив двері зсередини і пройшов у кімнату. Вікторія сиділа на новенькому дивані, під ногами в неї був великий килим. Біля стіни стояло два велосипеди, зовсім маленький і для підлітка... підняла на нього погляд.

– Максиме, як це... як це все...

– Вийшло, Віка, вийшло... є ще хороші люди в цьому світі. Не скажу, що було просто, але вам ніхто більше не завадить. Ось, – Макс подав їй стару коробку, – тут усі ваші документи, і взагалі все, що знайшлося цінного. Усе інше повністю замінили.