Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Ну і чудово. Тань... можна я твої контакти дівчатам цим залишу? Ну так... про всяк випадок... Хіба мало що. Просто є в мене деякі моральні зобов’язання перед ними і ще однією невеликою групою людей... Мені треба, щоб хтось допоміг їм у життєвих питаннях, якщо що.

– Макс... що значить – “якщо що”? Ніяких “якщо що”. І не смій навіть думати так, – Тетяна Миколаївна взяла гору над Танькою. – Давай, звісно... що вже тут. – І посумніла.

– Та не вішай носик... усе буде добре. О, – він глянув на годинник, – четверта година вже... буду я їхати.

– Вікторію з собою забереш? Скільки тут уже залишилося до кінця дня.

– Ні, не хочу показувати машину. Зараз ніхто не знає, що вона в мене є. Нехай і не знають далі. Стане в пригоді колись таке незнання... Якщо хто до неї прийде – так і сказати нічого. Ти єдина, в кого зв’язок є. Але навіть якщо тебе припруть, то не напружуйся – адреса пошти – це адреса пошти... і все.

Додому доїхав швидко. Машину залишив у гаражі, тепер уже практично порожньому. Пройшовся по ньому, позаглядав... Жодних особливих думок не спадало на думку. Ну й гаразд, значить поки що вони й не потрібні, прийдуть, коли треба буде. Через двадцять хвилин Макс відчиняв своїм ключем двері квартири.

– Ула!!! мама! мама плийшла!!! – дрібний ураган вилетів у коридор і завмер. – Це не мама, це дядя Максим!!! – відзвітував він кудись у кімнату – Дядя Максим!!! – чудовисько ні секунди не роздумуючи, полізло йому на голову. Слідом за нею з кімнати вийшла літня жінка, яка тримала на руках ледачого котяру.

– Доброго дня, Віро Степанівно! Радий вас бачити в доброму здоров’ї. Як ваш Митя? – Макс простягнув руку до кота, щосили намагаючись утримати дрібну розбишаку.

– Ой, Максимчику... як добре, що ти прийшов. А ми Віку чекали... Марійка збожеволіла вже вся. – Тут із кімнати статечно вийшов старший.

– О, Ромко... – Максим простягнув йому руку. – як ти тут живий-здоровий? Чим зайнятий?

– Здрастуйте, дядьку Максиме... Усе добре, уроки роблю ось. А Маруська вередує – бабуся Віра їй розповідає, а вона не слухає, пустує.

– Марія, це як? – Макс зобразив серйозність, – хто мені обіцяв слухатися?

– Ну дядя Максим!... сьогодні ж п’ятниця вже... я слухалася, чесно-чесно... А ви плийшли... А я маму чекаю... – дівчинка, як завжди, була вкрай непослідовна. І вкрай мила. “Виросте – усім мужикам капець прийде”, – відсторонено подумав Макс.

– Ти їсти хочеш, Максимку? У мене пиріжки є, свіжі. Скоро Віра має приїхати, ми всі разом пиріжки робили.

– І я лобила! – затарахтіла мала. – Спочатку тісто замішувала, болошном ось так тлеба посипати... потім лозкатувала... такою... делев’яною штукою... забула, як називається... а потім ложкою накладала... А Ломка все плиносив нам із бабусею Вілою... і смажити допомагав... а то я сама боюсь у плиту заглядати. А Митя захволів... встати не може, – очі дівчинки наповнилися сльозами.

– Ну-бо, ну-бо... – Макс поклав долоню на голову шерстистому. – Так, старенький ти вже... – він гладив того від вух і до кінчика хвоста, котяра тільки мружився. Роздивляючись його другим зором, Макс помітив, що кошлатий працює як провідник – мало того, що сам вбирає силу, так і ще через себе передає її своїй господині. Так ось як тварини лікують... ну треба ж... Нічого, може, побігаєш ще скількись, не можна, щоб діти й бабусі плакали...

Нарешті Макс пройшов до кімнати. Відчуття було дивним – усе своє, усе знайоме, нічого не змінилося, а ніби як гість він тут. Видно було, що ті, хто живуть, намагалися не порушувати встановлені ним порядки – речі були на тих самих місцях, як він їх розставляв. На столі лежали розкриті підручники й зошит – Ромка займався. Поруч стояла табуретка – на ній дитячі малюнки – Машини, схоже. Поруч із кріслом на підлозі пара клубків і в’язання зі спицями – Віра Степанівна була вірна собі, ні хвилини без діла не могла прожити. Присів на диван. Дрібна одразу ж полізла по ньому. Віра Степанівна відновила своє становище в кріслі, взялася за спиці, коли знову підхопилася і пішла до столу.

– Максимку, тут тебе питали кілька разів... Дівчина приходила, знайома твоя, записку залишила. Хороша дівчина така, ввічлива... І красива, – старенька з докором подивилася на нього.

– Ну що ви, Віра Степанівна... – Макс одразу відчув себе двієчником на уроці.

– Нічого, просто ти занадто вільно ставишся до людей. Не кидайся ними, – старенька віддала йому записку Насті. – Через день після неї ще двоє приходили... Але це злі люди. Усі випитували де ти і коли повернешся...

– Я, Віра Степанівна, хороших людей бережу. Тільки не з усіма я можу одружитися... Але я, звісно, постараюся, – вони розсміялися обидва.

Макс вчитався в записку. Те, що написала йому Настя, уточнювало те, що він уже дізнався від А.В. З усього виходило, що сюди він прийшов як у пастку. Гаразд... Вивезу звідси всіх, а там видно буде. Прорвемося якось. Ці... його ловці, нічого достеменно не знають... одні припущення. От і поводитимемося природно. А Настю з професором можна в селище вивезти, якщо що... У місті їх знайдуть, питання тільки часу.

Відчинилися вхідні двері, зайшла Вікторія. З першого погляду Макс її навіть не впізнав – змінилася, покращала. Зникла загнаність, рухи стали акуратними і пластичними.

– Вай-вай... та ти просто королева... – Макс не встиг більше нічого сказати, як жінка підійшла до нього, обійняла і пригорнулася щокою до його грудей... Дрібне миле чудовисько з писком носилося поруч.