Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Не передумав. Підпишу. Дякую вам.

– Це тобі – дяка… Сьогодні найкращий день у моєму житті. Андрій правильно сказав – це не вимірюється грошима, – Леді Сталь підійшла до А.В., пильно подивилася йому в очі, потім якось по-жіночому обм’якла, потягнулася, обійняла його, зарилася обличчям у його светр.

– Ходімо, – Таня тихенько потягнула Макса за руку, – ходімо... нехай собі... – вони вийшли з кабінету, Макс акуратно прикрив двері. – Мабуть, не треба туди нікого пускати, поки самі не покличуть, – запропонувала Таня Вірочці. Та, подумавши, кивнула і знову помахала Максу рукою, прощаючись.

З Танею вони проговорили майже до п’ятнадцятої години. Після того, як вщухли її захоплення з приводу її власної вагітності, вийшло таки переключити її на робочий настрій.

– Я так зрозумів – шеф у курсі всіх справ?

– Я ж тобі казала... вони буцаються з “Фармою” давно, тільки довго не ясно було, хто кінцеві замовники. То з одного боку наїзд, то з іншого... То рейдери, то податкова... Поступово все ж стало зрозуміло, що всіх разом організувати на це могла тільки “Фарма”. Більше нікому. Ніхто більше не потягне такого розмаху – щоб одночасно і бандити, і державні органи. На, ось тобі папка, почитай – шеф доручив тебе просвітити. Я сама туди не дивлюся – мені не треба це знати.

Хвилин тридцять Макс читав сухі рядки звіту. «Дочка якоїсь Європейської компанії. Керує особисто один із ради директорів материнської компанії. Робити йому в себе більше нічого... Ну так, ось – синок, захоплення бізнесу – мережа магазинів. Тому я його там і бачив. Господар, дідько його забери... Наркотики, зґвалтування... Ось тут Катя йому й попалася... Невмотивована агресія, спалахи жорстокості. Знову “Фарма” – захоплення ринку ліків, розширення до практичної монополії. Прихована монополія. Фірми на ринку різні, але бенефіціари в них одні й ті самі... Служба безпеки – начальник якийсь собі САМ – Макаров Семен Андрійович, колишній спец із якоїсь охранки. Це схоже про нього А.В. казав, що вовчара з хорошим нюхом... Клініка. Доходи... витрати... Ого... немаленька сума. Перевезення готівки за кордон. Наркотики. Виробництво, реалізація через Бенедиктова. Він же й постачальник сировини. У місті й області не торгують майже – так, щоб залишалася видимість, що тут ситуація така сама, як і скрізь. А ось це зовсім уже – розробка ліків, випробування на типу “добровольцях”. Знову Беня – постачальник добровольців. Даремно я його відпустив... тварюка така...» – Макс зачинив папку.

– Тепер, звісно, усе стало зрозуміліше. Принаймні прояснилася ситуація – нічого доброго не буде.

Тетяна прибрала папку в сейф. Вони сиділи в неї в кабінетику, пили каву і сік, а за скляною стінкою, прикритою жалюзі, працювала її банда менеджерів – цікаві дівочі очі ні-ні, та й поглядали в їхній бік.

– Макс... ти маєш бути обережним.

– Це зрозуміло, – той майже відмахнувся від її слів. – Мені важливіше те, як вирішити це завдання. Обережний я, звісно ж, буду. Сьогодні-завтра перевезу Вікторію в її житло і поїду. Але не можу ж я бути обережним усе життя? А якщо знадобиться щось зробити ще? Ховатися в підпіллі? Значить треба якось розібратися з ними. І бажано швидко й назавжди.

– До речі, сказав про Віку, я згадала... Анька твоя із Семеніхіним роман закрутила. Начебто все серйозно в них... Шеф його наставив. Або серйозно – або ніяк.

– Це з Петровичем? Оце так справи... а я думав...

– Що ти думав? Макс? Що вона сидить і марить, як тебе назад отримати? – Танька єхидно усміхнулася...

– Хотілося б, але ні. Мені це не потрібно. Анька – це Анька. Я б хотів, щоб наші стосунки були як раніше, але... потяг пішов. Та й не страждаю я від відсутності уваги, – Макс показав їй кілька фото з весілля Тарха, які він тишком-нишком зробив на свій смарт... “Треба ж... начебто з іншого світу все... начебто я побував десь дуже далеко... інші думки, інші бажання... все інше... а тут – дрібні чвари, бандити, метушня”...

– Нічого собі... Ти де таких відшукав? Три красуні... як на підбір... А сукні які... А це наречена, так? Макс, я теж так хочу, – Танька загорілася як сірник... На коні... фата майорить... або плащ. От же ж… раніше треба було... куди мені зараз? Сволота, ти Темний. І прізвище якраз для тебе. Тепер зрозуміло, чому ти додому не рвешся. Ти мені дивись! Образиш дівчат – я сама з тебе шкуру спущу і на барабан натягну... А дівчата гарненькі... – як завжди в моменти безвідповідальності її думки вільно планували за її емоціями.

– Та все нормально з ними, спробуй їх ще образити... не так це просто. До речі, ось тобі подарунок, – Макс виклав із кишені срібну каблучку зі свого “запасника”, – сподіваюся, розмір підійде відразу. Дякую за квартиру. Я ж знаю – ти собі нічого не взяла, то нехай хоч каблучка буде...

– Макс, ти з глузду з’їхав... звідки в тебе такі речі? Чорнене срібло зі смарагдом... Я знаю – це смарагд, і дуже непоганої якості... Це ж маленьке багатство... А квартира... це було не важко. Після ваших посиденьок чи полежалок, – єхидна дівчина скорчила розуміючу пику і одразу ж показала йому язика, – Олена взагалі сама не своя була. А потім, коли вони з А.В. помирилися... так вона вирішила втілювати в життя всі свої ідеї. Про нову квартиру давно розмова була... ось я й запропонувала. Тож працювати не довелося. Ти тільки не думай, їй впарити щось неможливо, навіть якщо вона п’яна до чортиків... Тож усе чесно, при здоровому глузді й твердій пам’яті.