Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– А ось це все... як? – вона обвела рукою кімнату.

– І це. Зробили і все тут...

Тут із другої кімнати вилетіли Ромка з Марусею.

– Мамо, мамо... там ліжко таке... у два поверхи... і ковдра є... А можна я буду на другому? – у два голоси заторохтіли вони – Ні, це я буду на длугому, – Машка не хотіла здаватися, – а ще, там стіл і на ньому лампа, а в шухлядах зошити й фалби... – не закінчивши фразу шибеники полетіли оглядати другу кімнату.

Макс обійняв жінку за плечі.

– Тепер усе буде добре, хіба ти не бачиш?

Пролунав дзвінок у двері. На його здивування це був не сусід. Це був полковник поліції Максименко Ігор Степанович, власною персоною.

– Добрий день, Ігоре Степановичу... – насторожившись, Макс не відчиняв двері широко.

– Максиме... я не буду викручуватися – прийшов я переконатися в тому, що ви мені розповідали. Щоб не було помилки. Але, я вже бачу, що все добре. Тому прошу мене пробачити. – Полковник повернувся, збираючись іти. Макс відчував, що тому незручно і чомусь сумно.

– А що ж ви самі? Миронов не зміг?

– У лікарні Миронов... Рак печінки... – полковник, як і раніше, був стислий і конкретний.

“Оп-па... ось це поворот”... – Макс вдавився колючими словами, які хотів сказати.

– Ігоре Степановичу... – поліцейський повернувся назад, – якщо вже ви вибралися сюди, може, зайдете? Я познайомлю вас із господинею... мало що, може, звертатися до вас доведеться... Ну й побачите все на власні очі. А то хтозна що сусіди розкажуть... – Макс підозрював, що знає, звідки полковникові прийшла інформація.

– Добре, зайду. У мене вже немає недовіри до вас, Максиме, але цікаво, що ж у вас вийшло, – вони пройшли в кімнату.

Віка майже так само сиділа на дивані й плакала. Діти з обох сторін намагалися її втішити. Поруч лежала відкрита коробка, кілька сімейних фото випали з неї на килим. Побачивши гостя, жінка завмерла і відвернулася.

– Максим... ти свинтус... Ну як можна приводити гостей, не сповістивши господиню, – вона повернулася, вигляд був уже майже нормальний, тільки почервонілі очі й ніс видавали недавні сльози. – Вибачте мене... усе так... чудово... а тут наші з Дімою старі фото... І нічого вже не повернути... ось я й засумувала трохи. Тепер уже все.

– Е-е-е... Рекомендую – Максименко Ігор Степанович, полковник поліції, начальник нашого РВВС. Особисто взяв найдіяльнішу участь у поверненні вам вашої власності. А ще, незважаючи на все, у нього були підозри щодо мене і він вирішив особисто перевірити, як воно тут. Відразу скажу – я не в претензіях... це нормальна якість. Краще перевірити, ніж облажатися.

– А я знаю вас... – жінка дивилась прямо і спокійно, не відвертаючи погляд – доводилося, знаєте, заходити до вас... тільки була я один раз, приходила до капітана... таке прізвище... лісове щось.

– Листяков?

– Так саме він. Вибачте, але така собі людина... наговорив мені всякого, слова не дав сказати і випровадив за двері.

Полковник важко хитнув головою,

– Так, був такий. Зараз же немає. Позбулися цієї гидоти. До речі – ось, із його допомогою. – Полковник кивнув на Максима, помстившись таким чином. Макс усміхнувся і скривив гримасу нерозуміння, розвівши руками.

Усі разом вони пройшли на кухню, після чого полковник потиснув Максу руку, вклонився Вікторії, від чого вона трохи зашарілася, і попрямував до виходу з квартири. Макс чітко вловив легкий флюїд зацікавленості з обох сторін. “А чому б і ні…”, – подумав собі.

– Максиме... можна вас на хвилину, – полковник покликав його з передпокою, – майте на увазі – вас шукають. І запах від цього всього дуже нехороший. Нам спустили вказівку, але без підпису плювати я на неї хотів. Але її підпишуть, нюхом чую. Тож майте на увазі. Хлопці не здадуть, але паршива вівця завжди знайдеться.

– І ви так просто про це мені говорите?

– Не так і не просто. Якби не ось це, – він обвів пальцем приміщення, – не сказав би.

– Добре, я врахую. У мене до вас є прохання.

Полковник тільки підняв брови

– Якщо почнуть лізти сюди – допоможіть їй. Пригляньте, щоб нічого не трапилося.

– А є чому траплятися?

– Не знаю. Але мені здається, що ці люди можуть усе. І ще... якщо дозволите... якщо вам цікава ця жінка – не гайте часу. Дійте. Це я тільки до того, щоб ви не подумали, що в нас там щось, – Макс постарався заткнути обурення, що сколихнулося в емоціях полковника. Обурення і полегшення. – І останнє... вибачте ще раз, – він усміхнувся поліцейському широкою посмішкою, – у якій лікарні Миронов?

Максименко забарився, але все ж відповів.

– У центральній, онковідділення... – після чого розвернувся і вийшов.

Макс пробув у квартирі ще кілька годин, Віка долала його запитаннями, але він віджартовувався. А ось дітвора вже цілком освоїлася і ганяла з кімнати в кімнату м’яч. Нарешті він зібрався з духом і втік, не дивлячись на сльози і все інше. Схоже, у бідної жінки просто емоційне перевантаження... нехай займеться собою... зрештою, треба ж і речі розкласти по місцях...