Теодор Драйзер - Американська трагедія

— Так, сер: на одяг і на прання білизни.

— Мабуть, вам доводилось також брати участь у витратах, зв’язаних з усякими світськими розвагами?

— Протестую, це навідне запитання! — крикнув Мейсон.

— Протест прийнято, — заявив суддя Оберуолцер.

— Чи можете ви пригадати ще які-небудь витрати?

— Так, на трамвай, на поїздки залізницею. І крім того— я мусив вносити свою пайку, коли брав участь у всяких розвагах.

— Саме так! — люто крикнув Мейсон. — Я вважаю, що досить вам підказувати цьому папузі!

— А я вважаю, що шановному прокуророві нема чого втручатися не в свою справу, — фиркнув Джефсон, відбиваючись і за себе, і за Клайда. Йому хотілося зломити страх Клайда перед Мейсоном. — Я допитую підсудного, а щодо папуг, то за останній час ми бачили їх тут скільки завгодно, і вимуштрувані вони були, як справжнісінькі шкільні зубрили.

— Це злісний, наклеп! — заволав Мейсон. — Я протестую і вимагаю, щоб мені принесли пробачення!

— Ваша честь, пробачення має бути принесене мені і моєму підзахисному, і його буде швидко дано, якщо тільки ваша честь зволить оголосити перерву на кілька хвилин. — І, рішуче підступивши до Мейсона, Джефсон додав — Я зумію добитися пробачення і без допомоги суду.

Мейсон стиснув кулаки, готуючись відбити напад. Охоронці порядку в залі суду, стенографісти, газетчики і навіть клерк квапливо оточили обох юристів і схопили їх за руки, поки суддя Оберуолцер несамовито стукав по столу своїм молотком.

— Джентльмени! Джентльмени! Ви обидва виявляєте неповагу до суду! Негайно просіть пробачення у суду і один в одного, інакше я оголошу процес недійсним, арештую вас на десять днів і оштрафую на п'ятсот доларів кожного.

Говорячи це, суддя з свого підвищення суворо подивився на обох. І зразу Джефсон відповів дуже чемним і вкрадливим тоном:

— Якщо так, ваша честь, я приношу свої пробачення вам, панові прокурору і панам присяжним. Нападки прокурора на обвинуваченого здались мені надто несправедливими і недоречними, от і все.

— Не слід звертати на це увагу, — промовив Оберуолцер.

— Якщо так, ваша честь, я приношу свої пробачення вам і панові оборонцю. Може, я трохи погарячився. Та й підсудному теж, — насмішкувато додав Мейсон, глянувши спочатку в гнівні й непохитні очі судді Оберуолцера, а потім в очі Клайда, який зразу здригнувся і повернув голову вбік.

— Продовжуйте, — сердито пробурчав Оберуолцер.

— Отже, Клайд, — знову почав Джефсон, так спокійно, ніби викликати всю цю бурю означало для нього не більше, ніж чиркнути сірником, — ви сказали, що ваша платня становила двадцять п’ять доларів на тиждень і що у вас були всякі витрати. І ви не зуміли на той час відкласти трохи грошей про чорний день?

— Ні, сер… дуже мало… майже нічого

— Так. Ну, а коли б лікар, до якого звернулась міс Олден, погодився б допомогти їй за плату, скажемо, в сто доларів, — ви могли б заплатити стільки?

— Ні, сер… тобто не зразу.

— Вам невідомо, чи були у неї які-небудь свої гроші?

— Наскільки я знаю, не було, сер.

— Як же ви сподівались їй допомогти?

— Бачите, я думав, що коли вона або я знайдемо лікаря і він погодиться ждати, я, може, відкладаючи потроху, розплачусь з ним у розстрочку.

— Зрозуміло. І ви щиро хотіли так зробити?

— Так, сер, звичайно.

— І ви говорили їй про це?

— Так, сер. Вона це знала.

— Але ні вам, ні їй не вдалося знайти лікаря, який допоміг би їй, — а що далі? Що ви тоді зробили?

— Тоді вона захотіла, щоб я з нею одружився.

— Негайно?

— Так, сер, негайно.

— Що ж ви на це відповіли?

— Я сказав їй, що ніяк не можу зразу одружитись. У мене для цього не було грошей. І крім того, якби ми одружились і нікуди не виїхали, принаймні доти, поки народиться дитина, всі дізналися б про наші відносини і я втратив би службу. Та й вона так само.

— Чому ж?

— А мої родичі? Мені здається, вони не захотіли б залишити мене на фабриці, та і її теж.

— Зрозуміло. Вони вважали б, що ви обидва непридатні для цієї роботи.

— У всякому разі так я думав, — відповів Клайд.

— А далі що?

— Справа в тому, що якби я і хотів поїхати з нею і повінчатися, — у мене не було для цього грошей і у неї теж. Мені довелося б спершу відмовитись від свого місця і підшукати де-небудь інше, а вже потім вона могла б приїхати до мене. Крім того, я знав, що ніде не зможу заробляти стільки, скільки тут.

— А служба в готелі? Ви не могли повернутися до цієї роботи?

— Та, може… якби в мене були які-небудь рекомендації. Але я не хотів повертатися до цього.

— Чому ж?

— Мені не хотілося більше займатися цим… не подобався такий спосіб життя.

— Але ж ви не думаєте цим сказати, що взагалі не хотіли нічого робити? Хіба такі були ваші наміри?

— Ні, сер. Зовсім ні. Я їй зразу сказав, що коли вона поїде на деякий час, — до народження дитини, — і дасть мені змогу залишитися в Лікурзі, то я постараюся жити скромніше і посилатиму їй усе, що зекономлю, поки вона не зможе знову заробляти сама.

— Але ви не думали одружитися з нею?

— Ні, сер, тоді я не мав у собі досить сил це зробити.

— Що вона вам на це відповіла?

— Вона не погодилась. Вона сказала, що не може і не хоче залишатися в такому становищі і що я мушу з нею повінчатися.

— Зрозуміло. Тут-таки, одразу?

— Ну, так… у всякому разі якнайшвидше. Почекати трохи вона погоджувалась, але поїхати — нізащо, якщо тільки я не одружуся з нею.

— Ви їй сказали, що більше не любите її?

— Так, майже… так, сер.

— Що значить «майже»?

— Я сказав, що… що я не хочу одружитися. І потім, вона знала, що я вже не люблю її. Вона сама це говорила.

— Вона вам це говорила? В той час?

— Так, сер, кілька разів.

— Що ж, це вірно. Це було і в усіх її листах, які тут зачитувалися. Але що ви зробили, коли вона так рішуче відмовилась поїхати?

— Я не знав, що робити… Але я думав, може, я умовлю її поїхати на деякий час додому, а сам постараюся зібрати грошей і… може… коли вона буде вдома… і зрозуміє, що я дуже не хочу з нею одружитися… (Клайд запнувся і замовк. Прикро було брехати.)

— Так, продовжуйте. І пам'ятайте: правда, хоч би як ви її соромилися, завжди краща за брехню.

— Я думав, може, тоді, коли вона ще більше налякається і стане