Софія Юріївна Андрухович - Амадока

зміївся на килимі. Там, за цією тканиною, в усіх напрямках відчувалося продовження простору, і тому сам кабінет із усім його вмістом здавався лише бутафорією, що зависла у невагомості.

Зоя не дозволила своєму гостеві довго придивлятись до інтер’єру: владно тицьнула костуром Чоловікові на м’яке крісло-мушлю (до якої той не сів, звідкілясь точно знаючи, що спроба всидіти на вигнутій слизькій поверхні радше нагадуватиме тортуру), а сама майже повністю заховалась за масивним різьбленим столом, утопившись у кріслі, оббитому плюшем кольору морської хвилі.

Над поверхнею столу, між лампою зі смарагдового скла і глобусом, світились її пильні очі. Велюр зусібіч огортав її складками.

По-перше, — сказала Зоя, — ви — не Богдан Криводяк. З Богданом я знайомилась на похоронах його баби Уляни. Ви — не він.

Чоловік знітився і кахикнув:

Я… трохи змінився, — і він показав пальцем на власне обличчя.

Стара заперечно й затято похитала головою.

Ви — не він, — повторила вона. — Думаєте, я не здатна відрізняти людей? Чого вам треба?

На мить збитий із пантелику, Чоловік зняв зі спини наплічника і, виловивши з нього товсту книжечку в палітурці з фарбованого сап’яну, звичними рухами перегорнув сторінки, знайшов потрібну і, двома широкими кроками наблизившись до столу, поклав записник перед Зоєю. Пальцем він тицяв в ескізи, що зображали вузькі й темні вулички на дні кам’яниць, ями двориків, порослі зеленню пагорби, верби на берегах Стрипи, різьблені елементи будинків, Ратушу зі скульптурами, фонтан біля Синагоги, і її високі вікна та міцні фортечні стіни, і маленькі людські постаті в довгополому одязі.

Показував їй бородатих чоловіків у капелюхах, які керували возами, які відчиняли брами, які молились уголос, не помічаючи метушні вулиць навколо себе. Показував їй жінок в елегантних капелюшках і у звичайних хустках, жінок, які вели за руки дітей, які вибирали городину на обід, які розмовляли і сварилися. Жінок і чоловіків, які разом повертались додому, де на них чекали їхні діти.

І, хоча ці постаті були крихітні, немов розділові знаки, Чоловік точно знав, що стара жінка навпроти нього розрізняє вирази їхніх облич, розрізняє їхні риси, розуміє їхні емоції. Бачить задуму й усмішку, помічає образу, замріяність, піднесення, огиду, злість, і гидливість, і ніжність, і сором’язливість, і страх.

Поки вона поглядом мандрувала вслід за його пальцем мальованими вуличками, Чоловік неголосно розповідав історії про Баал Шем Това, які знав із дитинства від баби Уляни (так йому не раз і не двічі повторювала Романа, його дружина).

Він розповідав історію про відьму, яка заклинала дощ, і про її чорта, якого Бешт навічно ув’язнив у лісі, про овець, які за наказом Баал Шема ходили на задніх копитах, про те, що, будучи різником, Бешт зволожував камінь для гостріння ножа власними слізьми, і про його дружину, яка покірно підпорядкувала себе розпорядженню власного батька і вийшла заміж за Баал Шема, хоча всі вважали, що він був бідняком і недоумком.

Зоя мовчки слухала, не відриваючи очей від сторінок записника. Тепер вона сама гортала сторінки: ворушила губами, читаючи тексти незнаними мовами (вона їх знала, ці незнані мови! вона їх розуміла!), вивчала незрозумілі креслення стародавніх приладів, порівнювала мапи з озером Амадока.

Невже воно справді існувало? — поглянула на Чоловіка поверх окулярів.

У відповідь на це він знайшов сторінку, з якої починались більш деталізовані портрети. Він показав їй зображення дівчинки: пухке личко, рум’яні щоки, кучері, розвіяні вітром. Маленька долоня, затиснута в руці елегантної жінки, повернутої до нас спиною. Обійми худого чоловіка з сумними очима — і невимовна ніжність, з якою він тримає на руках кількарічну доньку. Схожа на кульбабу голівка, притулена до коров’ячої морди. Волоські горіхи у фартушку. Ямочки на колінах.

Я знаю, хто це, — мовила Зоя. Її очі були майже зовсім сухі, її руки майже не тремтіли, а голос зривався не дужче, ніж це трапляється за буденних обставин з особами такого поважного віку.

Чоловік натомість був по-справжньому здивований.

Знаєте? Справді знаєте, що це ваша мама, намальована її старшим братом? Знаєте, що це мала Фейґа, яку малював Пінхас Бірнбаум?

Зоя кивнула, продовжуючи вивчати малюнки.

Її голос звучав дуже низько, раз по раз провалюючись у настільки глухі ноти, що Чоловікові доводилося радше вгадувати те, що вона говорила. Жінка зізналася, що більшу частину свого життя, після самогубства матері, понад усе прагнула довідатись історію її походження, сподіваючись, що це все їй пояснить. Вона вбила собі в голову, наче, довідавшись про те, що насправді трапилося з її мамою, зрозуміє, чому мама покинула її напризволяще, обравши для себе порятунок у смерті.

Вона нишпорила в таємних архівах, до яких навчилася проникати, обманюючи власного діда і його колег, вона зустрічалася зі свідками, які вижили і могли бодай щось пам’ятати: втікачами з містечка, які були під час війни ще зовсім дрібними дітьми і не хотіли повертатися спогадами у найжахливіші з часів; ув’язненими з концентраційного табору, які працювали з Матвієм Криводяком на лісоповалі і пам’ятали його прозорий труп і мерехтіння серця, що розпирало грудну клітку (ці історії надто сильно скидалися на галюцинації божевільних, тільки телепень міг у них насправді вірити). Вона підкуповувала і залякувала людей, які могли би навести її на слід, використовувала методи, яких навчилася від названого діда, — і врешті таки знайшла вихід на родину Криводяків.

У цьому місці вона схибила зі шляху, без натяку на жаль продовжувала розповідати Зоя, пестячи кінчиками пальців сторінки: вона вирішила, що син коханої її дядька — це і є її особистий пункт призначення. Рівняння здалось їй досконалим у математичному сенсі. Всі кінці сходились. Те, що не змогло відбутися два покоління тому, що завдало непоправної шкоди її матері, тепер повинно було скластися єдиноможливим чином. Як ні у що досі, вона вірила в те, що кохання з Професором… (Моїм батьком, — докинув Чоловік, але Зоя заперечно похитала головою, продовжуючи розповідь) …подарує їй спокій і сповненість, стане знаком шани для покійної матері й залікує біль.

Зоя крутнула глобус і, поки той обертався, хвильку помовчала. — Я не наважувалася розповідати йому того, що знала, тим більше, що самій мені були відомі тільки окремі речі: зв’язок родин, порушена заборона, зради, смерті, покинута назавжди серед лісу маленька дитина, по яку ніколи ніхто з її рідних так і не прийде. Кохаючись із Професором (він же не був іще тоді Професором?), я казала собі: зачекай, поки ще не час розповідати йому вашу історію. Нехай ваші стосунки зміцніють, і тоді ви обоє, разом, з повним правом, одночасно відкриєте правду.

Стара гладила лаковану стільницю і пояснювала, що зміна її зовнішнього вигляду була тільки