Софія Юріївна Андрухович - Амадока

відпустять, — сказав йому Богдан, — я тебе витягну. Обіцяю. У мене є контакти впливових військових чинів. Я знаю кількох генералів!

Батько здавався йому зовсім крихітним — бідолашний немічний старигань. Перш ніж зникнути в темряві під’їзду, він помахав Богданові рукою. Як у дитинстві, коли вони прощалися на вокзалі.

Богдан повернувся на кухню і сів за стіл, прислухаючись до відлуння кроків, яке все маліло, перетворюючись на шурхіт. Щойно коли запала цілковита тиша, він зсунувся чолом на стіл, обійняв руками ємність із екологічного картону і заплакав.

amoromality

Київ, Липки

відео: дім невтішної вдови, дощовий день, заглибинами на щоках маскарона стікають краплини

Вподобань 74

Маленька, така малесенька, майже прозора, вона губилась у семи кімнатах, у семи нескінченних, безкрайніх кімнатах, кожна з яких мала автономний санвузол. Квартира була розташована на двох поверхах, і, якщо закинути голову, десь там, де розступались перила сходів, високо-високо можна було розгледіти стелю.

Квартира мала окремий вхід, а її величезних вікон (деякі з яких були вітражами) ніжно торкались обліплені пухом гілки тополі. Вони охороняли цей потаємний світ від вроків, від зазіхань на приватність, від надмірного зацікавлення.

Крихітна, невагома, стиснута під дією часу, з коротким сивим волоссям, що нічим не різнилося від тополиного пуху, одягнута в білий костюм із тонкого кашеміру, в білих пухнастих шкарпетках із шерсти альпаки, вона нечутно ковзала паркетом з червоного дерева. Вона скидалася на заблукану серед музейних експонатів душу — останню сутність, яка ще зберігала з ними примарний внутрішній зв’язок, хоч і не розуміла цінности і значення жодного з коштовних предметів. Дід, для якого ці речі були важливими, давно помер — і вона ще під час похоронів почала роздавати його колекцію охочим.

Вона народилась тут, серед золотистих і бурштинових барв, італійських меблів ручної роботи, під передзвін скелець на люстрах із муранського скла і богемського кришталю. Її дитинство минало посеред круглих килимів світло-персикової барви або в складках сіро-лавандового шовку, яким було накрите її ліжечко маленької принцеси. Вона носила справжні джинси, мала колекцію лакованих туфельок із бантиками і гралася ляльками, яких складно було відрізнити від живих дітей. У підлітковому віці вона жувала ґумки з ароматом дині і в бунтівних поривах таємно приліплювала сірі грудочки до спинок оббитих слизькою парчею диванів і м’яких крісел.

Скільки себе пам’ятає, це помешкання було просякнуте ароматами поліролю для меблів, пасти для паркету, соснової піни для ванни. В цій піні, посмугованій червоним, знайшли одного дня холодне і чисте тіло її матері.

Вона ненавиділа цей дім, тому, відколи нарешті стала єдиною тут господинею, без натяку на жаль заходилася позбуватись усього, що пов’язувало її з пам’яттю про попереднє життя. Маминих речей (сукні, панчохи, коштовності, сумочки і дзеркала, кожне з яких було окремим витвором мистецтва), які дід тримав під замком у спеціяльній гардеробній кімнаті, куди сама вона не мала доступу аж до моменту його смерти, вона позбулась насамперед. Робила це з крижаною злістю, з жорстокою затятістю — сама вже немолода, а так і не здатна пробачити того, що мати її покинула.

Історія, яка стояла за іншими коштовними речами з дідового помешкання, її не зворушувала. Це була якась далека, абстрактна матерія, яка не мала до неї жодного стосунку. Все своє життя вона була зайнята іншим: змінювала власне обличчя і тіло, шукаючи той зовнішній вигляд, який мав зробити її собою. Змінювала коханців, шукаючи в їхніх обіймах любов, яка повинна була її наситити.

Чоловік, якого служба охорони — після певних вагань, ретельного обшуку на предмет зброї і кпинів з його спотвореного обличчя — нарешті пропустила досередини, взявши за одного з численних коханців господині, під час цієї процедури доклав чимало зусиль, щоб не проявити агресії. Він навіть сам не знав, що здивувало його дужче: те, що він зумів-таки стриматися, чи усвідомлення тілесного знання щодо послідовности ударів, заволодіння зброєю і знешкодження всього загону охоронців.

Чоловік торкнувся білої клавіші дзвоника і довго чекав, прислухаючись до пластикових звуків «Козацького маршу», дещо спотворених китайським механізмом. Коли двері відчинилися, він замилувався і вжахнувся водночас: усміхнене обличчя згорбленої бабусі видалося йому неприродно завмерлим і натягнутим, немов пухир. Гладка поверхня шкіри нагадувала шкаралупу яйця, а ті зморшки, які були, пролягали зовсім не у властивих для зморщок місцях. Чоловік не одразу здогадався, що темні западини й знаки на старому лиці — це давні шрами, сліди гострого скальпеля і хірургічної нитки. Сліди рук і любови його власного батька.

Зоя зацікавлено оглянула Чоловіка з ніг до голови, одночасно і без зайвих вагань запрошуючи його досередини. — Звідки ти такий взявся? — запитала вона, граючись костуром. Вона перекидала палицю з долоньки в долоньку — спритно й енергійно, з затятістю макаки. Не тільки її зморщені сухі ручки були схожі на лапки мавпи: вона нагадувала тваринку надмірною жвавістю сухого ротика й гарячим блиском темних швидких очей.

Чіпкою рукою вона схопила Чоловіка за зап’ястя і дошкульно його стиснула. Він опустив погляд на зморшкувату руку старої, на її вохрову шкіру. Усмішка хитрої мавпочки розтягувала обличчя так сильно, що те, здавалось, от‑от лусне.

Чоловік різко вивільнив власну кінцівку і, низько схилившись, прошепотів на вухо старої: я Богдан Криводяк.

Він не відвів погляду, коли гострі палаючі очі макаки пронизали його наскрізь. Зоя різко розвернулась і, накульгуючи, допомагаючи собі костуром, швидко рушила коридором. Чоловік пішов слідом.

Вона провела його анфіладою кімнат і попровадила догори сходами, спритно долаючи сходинку за сходинкою. Богдан ішов слідом, ледь пригинаючись, щоб не зачіпати головою павичевого пір’я, кришталевих люстр, гіпсової ліпнини і невеликих скульптурок, які стояли на кожній сходинці.

Ключ провернувся в замку, відчинилися двері кабінету. Чоловік збагнув, що то був кабінет названого Зоїного діда — генерала КҐБ Красовського.

Переступивши поріг, Чоловік похитнувся: дивним чином знайомими здавались йому гіпсові погруддя Лєніна, розставлені в різних місцях, прес-пап’є із зеленого змійовика, запах одеколону «Консул», скляний графин, гранчаки на таці, кришталева попільничка, цокання годинників, циферблат календаря, що показував температуру, чорнильниця, підставка для пер, телефонний довідник і дисковий червоний телефон, повне зібрання творів партійних вождів у темно-синіх розкішних палітурках.

Відчуття впізнавання зміцнило його впевненість у тому, що він нарешті починає пригадувати по-справжньому. Іноді пам’ять повертається до людини з тих просторів, у яких вона не бувала, але до яких у той чи інший спосіб дотична, подумав Чоловік.

Класичний кабінет радянського номенклатурника, — поволі обвела кімнату костуром Зоя. — Я могла би зробити з цього музей.

Аж тепер Чоловік зауважив дещо не зовсім звичайне: по всьому периметру стіни кімнати були завішені пурпуровим велюром, що складками спадав і