Стівен Кінг - Воно

у Джиммі, він сказав, що той хлоп стріляв зі старого спрінгфілда — як і Джиммі. Дивно, правда?

— Дивно, — ледь чутно відповів я. — Містере Кін… а ніхто з вас не замислювався, якого біса на ту стрілянину завітав клоун, тим паче у фермерському комбінезоні?

— Авжеж, — сказав містер Кін. — Звісно, ми замислювалися, сам розумієш, але ніхто не надавав цьому великого значення. Більшість вирішили, що цей хлопець просто не хотів, щоб його пізнали на тій вечірці. Може, хтось із міської ради, Горст Мюллер чи Трейс Ноглер, який тоді був мером. Або професіонал, який не бажав світитися. Лікар чи юрист. У такому костюмі я б і власного батька не пізнав.

Він засміявся, і я поцікавився, яка кумедна річ спала йому на думку цього разу.

— Вірогідно, що то був справжній клоун, — відповів він. — Тоді, в двадцяті й тридцяті роки, окружний ярмарок в Есті починався набагато раніше, ніж зараз. Він був у самому розпалі, коли банда Бредлі зустріла свою смерть. На ярмарку були клоуни. Може, один із них прочув, що ми збираємося влаштувати власний карнавал, і вирішив проїхатись до Деррі, аби взяти в ньому участь.

Містер Кін сумно посміхнувся.

— Ну, я майже виговорився, — промовив він, — але скажу тобі ще дещо, оскільки ти такий цікавий і так уважно мене слухаєш. Це сказав Біфф Марлоу, за шістнадцять років після перестрілки, коли ми сиділи за пивом у бенгорському «Пілоті». Він сказав це знічев’я. Сказав, що клоун так далеко висунувся з вікна, що Біфф ніяк не міг второпати, як той не випадає. Він не просто перехилив за підвіконня голову, плечі й руки, Біфф сказав, що він висів у повітрі аж по самі коліна й спокійнісінько стріляв по машинах Бредлі, шкірячись своєю здоровенною червоною посмішкою. «Кривився, немов переляканий гелловінський гарбуз», — так описав його Біфф.

— То він наче злинав, — сказав я.

— Ага, — погодився містер Кін. — Біфф розповів іще дещо. Те, що тижнями не давало йому спати. Такі речі, що крутяться на кінчику язика, та ніяк не зірвуться, або наче надокучливий москіт чи гнус, якого ти ніяк не можеш упіймати. Біфф усе зрозумів однієї ночі, коли пішов за малою нуждою. Він стояв, дзюрив собі та ні про що не думав, аж раптом він усе збагнув: перестрілка почалася о другій двадцять п’ять по обіді, але клоун не відкидав тіні. Узагалі.

Частина четверта

Липень 1958 року

Ти, летаргійна, чекаєш на мене, чекаєш

вогню, а я йду слідом за тобою, твоєю

вражений красою

Твоєю вражений красою

Я вражений

Вільям Карлос Вільямс. Патерсон

Мабуть, ти народилася в сорочці:

По дупці лікар шльопнув немовля,

Сказав тоді: «Ти будеш особлива,

Мала, солодка кралечко моя».

Сідні Сім’єн. Моя краля[623]

Розділ 13

Апокаліптичне кам’яне побоїще

1

Білл прийшов першим. Зараз він сидить в одному з вольтерівських крісел, що стоять біля входу в читальний зал, і спостерігає, як Майк відпускає останніх на той вечір читачів: стара пані з оберемком готичних романів у м’яких палітурках, чоловік зі здоровенним томом історії Громадянської війни та сухоребрий пацан, який хоче взяти книгу в пластиковій обкладинці, у верхньому куточку якої стоїть наліпка: «Видається тільки на сім днів». Без жодного подиву чи радості Білл помічає, що це його власний останній роман. Він відчуває, що дивуватися немає сил, а подібні приємні несподіванки — то лиш уявна реальність, яка зрештою виявиться сном.

Гарненька дівчинка, одягнена в шотландський кілт, заколотий великою золотою англійською булавкою («Господи, я таких сто років не бачив, — думає Білл. — Вони що, знов у моді?»), згодовує четвертаки ксероксу. Вона робить копії й одним оком поглядає на годинник із маятником, що висить над столом. Звуки по-бібліотечному м'які та заспокійливі: приглушене рипіння підошов та підборів на червоно-чорному лінолеумі, розмірене цокання годинника, що сухо відраховує секунди, котяче вуркотіння копіювального апарата.

Хлопець забирає роман Вільяма Денбро, підходить до дівчини, яка стоїть біля ксероксу й саме закінчила робити копії, і починає охайно складати для неї аркуші.

— Можеш лишити копії прямо на столі, Мері, — каже Майк. — Я потім приберу.

Вона дарує йому сяючу посмішку.

— Дякую, містере Хенлон.

— Добраніч. Добраніч, Біллі. Одразу йдіть додому.

— Тобі стрінеться бабай, скаже — душу… віддавай! — декламує сухоребрий пацан Біллі та впевнено обіймає дівчину за тонку талію.

— Не думаю, що його зацікавить така огидна парочка, як ви, — каже Майк, — але все одно будьте обережні.

— Неодмінно, містере Хенлон, — досить серйозно відповідає Мері та дає хлопцю легкого стусана в плече, а потім сміється й каже: — Пішли, огидний.

Коли вона це робить, то з гарненької, у міру привабливої старшокласниці вона перетворюється на грайливу й кмітливу одинадцятирічну Беверлі Марш… вони проходять повз, і Білл уражений її красою… і йому стає страшно, йому хочеться підійти до хлопця й від щирого серця порадити йому, щоб вони йшли додому тільки по освітлених вулицях і не озиралися, якщо до них хтось заговорить.

«Не можна бути обережним на скейтборді, містере», — каже йому примарний голос, і Білл посміхається гіркою посмішкою дорослої людини.

Він дивиться, як хлопець відкриває перед дівчиною двері. Вони виходять у вестибюль і притискаються одне до одного ще