Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

class="calibre1">островів потойбіч цієї планети. Ці хлопці будували для гнучкості

й достатку.

— Знаєш, — мовив Голден, — один з геологів сказав мені, що

цю планету добряче модифікували. Невже все це зроблено

тільки для того, щоб перетворити її на АЕС?

— А чом би й ні? Ні для чого іншого вона їм і не потрібна була.

Не надто хороша планета, коли не брати рідкісних металів до

уваги. А ти радій цьому. Чи ти думаєш, що мав би підземку, котра протрималася б два мільярди років, на якій-небудь

планеті з тектонічною активністю?

Голден помовчав хвилину, їдучи на Міллеровому роботязі

через завод очищення матеріалів, який двиготів довкола нього.

— Це вже занадто, — нарешті сказав він. — Отакий рівень

контро лю над своїм довкіллям — це занадто. Я не годен охопити

це своїм розумом. І що ж могло повбивати цих хлопців?

— Щось гірше за них.

Ось Міллерів роботяга пірнув під якусь подобу конвеєрної

системи: металева сітка, намотана на якусь пульсуючу мов

мускулатуру. Вона виклацувала й стогнала, бо частина цього

механізму намагалася рухатись, а решта її — аніруш. Голденові

раптом яскраво пригадалася та коза, на яку він був натрапив, коли ще був малим хлопчиком. Одна її нога, зламана, заплуталася в колючому дроті паркана, тоді як решта три

слабенько відштовхувалися від землі, силкуючись вивільнити

ушкоджену кінцівку.

— Оце ж тут воно, — сказав Міллер-робот, вимахуючи

клешнями на довколишню машинерію. — Саме отут воно й було, осердя цієї планети. Саме завдяки йому й існує вона. І десь тут, зовсім близенько, є та порожня цята у всепланетній мережі.

Така місцинка, якої нам годі торкнутись.

— Отже?

— Отже, хоч би що воно було в тій пустій цяті, походить воно

не звідси. І якщо то куля, то, хоч би хто це вкоїв, він знав, як

улучити в самісіньке серце.

Розділ сорок дев’ятий. Гевлок

Гевлок ішов по корпусу «Росинанта», й магнітні черевики то

приставали з клацанням до зовнішнього окуття, то знов

одривалися од металу. Праворуч від нього сонце — сонце, як не

як! — яріло яскравіше, ніж пальник зварки. Ліворуч —

величезний, захмарений вигин Нової Землі застував його

особистий шмат неба: планета мовби насувалася, затуляючи все

більше обрію. Ось Гевлок глянув униз і не побачив горішнього

краю екзосфери: занадто розріджена концентрація газів, аби їх

розгледіло недосконале людське око. Величезне, рухливе

викривлення її перед кораблем і позад нього лише ледь сіріло на

тлі космічного вакууму. А відчувалось як щось занадто

наближене. Бо й справді було воно надто близько. І вже

уявлялося йому, як оте лиховісне тертя зриває скафандра з

нього, роздирає корабля, як оте тонесеньке повітря пече його

гірше, ніж пік би стрічко-шліфувальний верстат. Високо вгорі

жарів сердитий шмат шлаку, що був колись одним із місяців

оборонної мережі планети, тьмяно-багряний на тлі чисто білих

зірок. А його підошви прилипали до окуття і, протримавшись

там мить, вивільнялися знову…

— То який там воно має вигляд надворі? — спитала Наомі, просто йому в вухо.

— А так, як і слід було сподіватися. Чомусь хочеться, щоб

планета не била, так близько, в обличчя. Маю відчуття: хоче

вона нас побити!

— Еге ж, і мені таке думається.

Гармата точкового захисту була єдиним товстим тілом, що

оберталося на півкулі вертлюга; метал гладенький, мов

дзеркало. Її жерло чорніло такою маленькою цятою, що Гевлок

міг би заткнути його пучкою свого рожевого, не захищеного

рукавицею пальця. Невеличкі вольфрамові набої, які вона

випльовувала, могли б уміститися на його долоні, а живлений

енергією механізм викидав їх щосекунди сотнями. Це була

машина нелюдської потуги й вигадливості, сконструйована так, щоб реагувати швидше за людський мозок, а убійна її сила

могла знищувати будь-яку загрозу кораблеві.

Наразі ж, поки ця стрілячка не забезпечена