Джеймс С. А. Корі - Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі

рослини.

— Ой, агов, пробач, — промовив голос. Міллерів голос.

З’явилося світло, але з якогось неочевидного джерела. Голден

стояв голий на колінах посеред широкої рівнини, вкритої

подобою трави та моху. Скидалося на місячну ніч, але над

головою не світилося ані Місяця, ані зір. Удалині темнішало

щось схоже на ліс. А за ним — гори. На відстані кількох метрів

від нього стояв і дивився на небо Міллер. Він і досі носив свій

старий сірий костюм і дурнуватий капелюх. Руки він тримав

у кишені, їх виказували складки навколо.

— Де? — почав був Голден.

— Ця планета була в каталозі. Найбільш подібна до Землі, яку

мені вдалося відшукати. Подумав, це трохи тебе заспокоїть.

— І я тут?

Міллер розсміявся. Від часу минулої розмови в нього дещо

змінився тембр голосу. Тепер він звучав умиротворено, цільно.

Об’ємно.

— Малий, навіть мене тут немає. Але ж нам треба було десь

переговорити. Тому я вирішив, що тут буде ліпше, аніж у білій

порожнечі. Мені тепер можна не сильно економити

обчислювальний ресурс.

Голден підвівся. Він знітився, бо голяка не почувався

комфортно навіть у симуляції. Адже він не міг її змінити. Та

якщо це й справді була симуляція, то виникало одразу чимало

інших питань.

— Я досі не вийшов із бою?

Міллер озирнувся, не дивлячись йому в очі.

— Гм-м-м?

— Перш ніж ти мене вихопив із реальності, в нас була

перестріл ка. Тож якщо це симуляція, створена моїм мозком, чи

я досі насправді в бою? Я вишу в повітрі із закоченими очима?

Чи як?

Міллер розчаровано поглянув на нього.

— Можливо.

— Можливо?

— Можливо. Дивись. Тобі не треба перейматись. Я ненадовго.

Голден підійшов ближче до нього, спробував зазирнути йому

в очі. Міллер усміхнувся до нього характерним вишкіром

сумного басет-гаунда. Його очі світилися голубим електричним

світлом.

— Отже, вдалося? Ми подолали енергетичний бар’єр?

— Подолали. Я зміг їх на станції переконати, що головно ти —

грязюка й каміння.

— Тобто ми порятували Землю?

— Ну, як сказати, — відповів Міллер, ледве стенувши руками, як поясанин. — І це також. Не основна мета, але приємний

бонус.

— Я втішений твоєю небайдужістю.

— Ах, — розсміявся Міллер, злякавши цим звуком Голдена. —

Насправді, мені однаково. Точніше кажучи, я все ще пам’ятаю, як воно бути людиною. Симуляція така як треба. Проте

я пам’ятаю, що колись був небайдужий, хоча мені однаково до

цього. Розумієш?

— Ну, окей.

— До речі, поглянь ось, — і Міллер показав на чорне небо, яке

вмить наповнилося осяйними блакитними Кільцями. Понад

тисячу воріт повільної зони, які оберталися навколо них, неначе

кульбабове насіння Еймоса із перспективи квіткового осердя.

— Шазам! — промовив Міллер.

Як одне, ворота змінили колір і перетворилися на дзеркала, в яких відображалися тисячі інших зоряних систем. Голден

реально міг бачити чужі зорі й планети на їхніх орбітах. Він

припустив, це мало означати, що Міллер добавив до симуляції

дрібку артистичності.

У нього під ногами щось заквакало, і, поглянувши вниз, Голден угледів щось схоже на цибату жабу з сіруватою шкірою

та позірною відсутністю очей. З рота істоти визирало безліч

гострих зубів, і Голден раптом усвідомив, що від його голих

пальців ніг їх відділяє всього кількадесят сантиметрів. Навіть не

зиркнувши на землю, Міллер носаком черевика копнув жабу, і довгими стрибками вона поскакала геть, розчинившись на полі

вдалині.

— І всі ці ворота вже відкриті?

Міллер питально поглянув на нього.

— Ну, ти знаєш, — правив далі Голден, — у реальності.

— Якій реальності? — озирнувся на вируючі ворота в нічному

небі Міллер.

— Там, де я живу?

— А, ясно. Так, ворота всі відкриті.

— І там нас чекають ескадри чужинських загарбників, готові

нас всіх повбивати?

— Поки що ні, — відказав Міллер, — що