Кеті Рід - Ти моє світло, Кеті Рід

Коли між нами залишився один лише крок, він зупинився. Схилився, щоб наші обличчя були на одному рівні. Мене огорнув аромат м’яти, коли він видав:

– Ти зав’язуєш волосся хустками, бо не любиш, коли гумка видирає волосся. Твоя улюблена їжа – солодкі круасани і піца з пепероні. Терпіти не можеш каву. У тебе немає улюбленого кольору, бо любиш їх усі. Сумуєш за батьком, але нікому про це не кажеш. Ховаєшся у студії, коли хочеш побути одна. Слухаєш музику без слів, бо вони тебе відволікають, – зробивши паузу, він ледь всміхнувся і додав: – О, і носиш смішні трусики зі Спанч Бобами. Продовжувати чи достатньо?

Я завмерла з відкритим ротом, шокована його тирадою. Від згадки про білизну щоки спалахнули. Мабуть, він помітив її в п’ятницю...

– Звідки ти все це знаєш? – пролепетала я.

Погляд Макса трохи потеплішав.

– Ти забуваєш, що ми знайомі вже два роки, – тихо відповів він.

Не в силах дивитися йому в очі, я опустила погляд нижче. На тонкі губи, що зараз здавалися такими м’якими і ніжними...

– Ніхто не знає про мене так багато, – пробурмотіла я. – Ден не сказав би й половину.

Ой.

Я одразу пожалкувала про свої слова, але було вже пізно. Макс відсахнувся, наче я його вдарила. В очах застигло розчарування.

– Ти використовуєш мене, щоб забути його? – в тихому голосі зароджувався шторм.

Він думав про мене так?..

Коли я нічого не відповіла, Макс відвернувся. Замок тихо клацнув, і двері відчинилися. За мить мій більше-не-просто друг зник, а я лишилася одна.

Так буде краще для всіх.

Зітхнувши, я витягла з кишені телефон і перевірила час. Пора було їхати на нове побачення.

До місця зустрічі треба було трохи проїхатися. Коли я прийшла на центральну площу міста, посередині якої красувався величний монумент у стилі бароко й ампір, Антон уже чекав. Ще здалеку я помітила його чорну куртку з неоново-салатовими літерами, яку бачила і на аватарці в соцмережі.

Він написав мені вчора ввечері. Ми трохи познайомились, і він виявився непоганим хлопцем. Ще й з почуттям гумору.

Я довго сумнівалася, чи варто погоджуватися – після вчорашньої розмови з Максом в парку бажання зустрічатися з іншими хлопцями зникло. Але вирішила таки сходити.

Я не можу і не хочу зациклюватися на Максі. Він досі лишався моїм другом. Я не могла його так просто втратити.

Привітавшись, Антон простягнув невеличкий букет. Я придивилася і з подивом зрозуміла, що це букет... цукерок.

– Ти сказала, що не любиш квіти, – всміхнувся він. – Про солодощі мови не було.

– Дякую, – посміхнулась я у відповідь. Це було так незвично. – Цукерки я люблю.

– Отже, вгадав, – підморгнув він і кивнув на парк, розташований через дорогу від площі. – Прогуляємося?

Я кивнула і сховала подарунок в рюкзак, щоб не тягати в руках. Хлопець допоміг закинути рюкзак мені на спину, і ми рушили до переходу.

Співбесідником Антон виявився непоганим. Поки гуляли, він жодного разу не відволікся на телефон. Уважно слухав мене, злегка примруживши сірі очі, і сам не мовчав. Виявилося, що він вчився на архітектора. Ми швидко знайшли спільну тему для розмов – малювання.

За годину насунули дощові хмари і знову піднявся пронизливий вітер. Ми вирішили пошукати кафе, щоб повечеряти. Не чекаючи, поки хлопець вибере якесь дороге місце, я сама повела його в знайомий кожному фаст-фуд. Принаймні тут я зможу заплатити за себе сама без того, щоб потім мити посуд на кухні. Згадалося, як одного разу хлопець запросив мене в ресторан, а потім у нас не вистачило грошей оплатити рахунок, просто як в поганому кіно.

Антон здивовано підняв брови, помітивши, куди я його веду, і раптом посміхнувся. Заперечення не пролунали.

Ми зайняли столик біля вікна – останній з вільних. Вечоріло, і зал заполонили школярі й студенти. Я залишилася сидіти на дивані, поки Антон замовляв бургери і картоплю фрі. Провівши його поглядом, я задумливо відвернулася до вікна. Всі навколо здавалися такими безтурботними... на відміну від мене.

Що я тут роблю?

Антон здавався надто нормальним. Зазвичай мої побачення перетворювалися на низку пригод з різним ступенем проблем. Зараз же все було... легко і просто. Як з другом.

Але він-то прийшов на побачення. Може, шукав кохання або споріднену душу? А тут я, яка зустрічається з хлопцями лише для того, щоб забути про власні проблеми. Не хотілося давати хлопцю марну надію.

Цікаво, як би пройшло побачення з Максом? Уявити себе на побаченні з ним не вдавалося. Не допомагало й те, що за два роки у нього не було жодної дівчини.

Боже, про що я тільки думаю?..

Щойно повернувся Антон, я вже твердо вирішила попрощатися. Але їжа так смачно пахла, а я так зголодніла... Довелося відкласти розмову на потім.

Поки вечеряли, мій смартфон засвітився від вхідного дзвінка. Незнайомий номер. На якусь мить серце завмерло – може, це Макс дзвонить з чужого телефона?

– Привіт, – пролунав у слухавці незнайомий голос. – Це Женя.