Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський

Я з нетерплячки затарабанив хвостом по землі: та знаю я того Орлюка, знаю! Ти краще кажи, що з ним трапилось!

І Грицик мене послухався.

— Якось наприкінці зими, — почав він, — Данько забіг до мене переписати завдання. На вулиці стояв мороз, і він узувся в мамині биті валянки. Халяви в них були з палець завтовшки і такі тверді, що їх навіть ножем не можна було проштрикнути. Звісно, я повів Данька на кухню, бо він ще не бачив нашого Довгокрила. А той саме поснідав і куняв біля стільця. Данько спинився на порозі, поглянув на його дзьоб і питає:

— А він не дзьобне?

— Що ти, — кажу йому, — він у нас ручний…

Тоді Данько підійшов до орла, погладив його по голові та й каже: «Привіт, тезку!».

Грицик почухав мені за вухом і знову засміявся:

— Якби ж ти, Кудлатику, тільки побачив, що тут зчинилося з Довгокрилом! Пір’я на його голові настовбурчилося, як голки у їжака, він заклекотав, наче казан у печі, а тоді цюкнув своїм дзьобиськом у Даньків валянок так, що пробив його наскрізь. Орлюк з переляку вилетів на стілець, проте Довгокрил підстрибнув і, наче ножем, проорав на його валянку ще й гарненького рівчака. Тоді Данько як закричить: «Рятуйте!» — й опинився на столі. Саме це і врятувало його. Довгокрил підстрибував, як навіжений, щоб дістатися до Данька, проте стіл виявився зависоким для його стрибків, а злітати він не міг, бо крила були ще зв’язані. Тільки й того, що він своїм дзьобом залишив на столі глибокий слід. А тоді розвернувся і рушив до мене… — Грицик перевів подих. — Уявляєш: пір’я в нього на голові сторчма, в горлі клекіт — і він іде на мене! А я стою біля порога і відчуваю, як у мене коліна трусяться. Ну, думаю, все! Коли навіть биті валянки не встояли перед його дзьобом, то хіба можуть це зробити якісь там штани?

Грицик замовк. Мабуть, знову переживав ті незабутні хвилини.

З-за кущів вийшли розчаровані кури, а за ними вдоволений Гребінчик. Певно, радів, що так піджартував зі своїх приятельок.

— Але Довгокрил дзьобати не став, — вів далі Грицик. — Він підійшов до мене і потерся головою об моє коліно — точнісінько, як це робить наша Маруська! І вигляд у нього був такий, наче він хотів сказати: бач, як я провчив цього нахабу? Тоді обтрусився й подався до своєї мисочки. І тут Орлюк я-ак стрибоне прямо зі столу, я-ак рвоне повз мене на вулицю! Тільки його й бачили. Навіть про свій ранець забув…

Я уявив, як той Данько лопотить через весь двір до воріт, і аж заскавулів від захвату. Навіть баба у посмішці поворушила своїми вусами.

— А зараз Кудлатик почує про найцікавіше, — квокнула пані Малюшка і розвалилася в кублі, яке встигла вирити за цей час. — Зараз він дізнається про те, що я з тим Довгокрилом зробила.

Грицик ніби почув слова Малюшки, бо поглянув у її бік і заговорив знову:

— А тепер, Кудлатику, я розкажу тобі таке, у що ніхто не повірить. Отож коли Довгокрил уже міг ворушити пораненим крилом, я вирішив вивести його на подвір’я. Став Довгокрил на ґанку і аж очі заплющив — мабуть, відвик від сонця. А наш Гребінчик, — Грицик насмішкувато кивнув у бік півня, — як побачив його, так одразу й здимів кудись.

— Нікуди я не здимів, — заперечив Гребінчик, що порпався під кущем смородини. — В мене там те… робота знайшлася.

— Кури теж застигли, — вів далі Грицик. — І тільки очима кліпали, бо не знали, ховатися їм чи ні. Одна лише Малюшка не злякалася. Вона підійшла до Довгокрила і як загилить йому дзьобом межи очей! Той аж присів…

— Він пізніше казав, що після довгого сидіння під столом сонце осліпило його так, що він нічого не бачив, — пояснила баба Маруська.

— А Малюшка я-ак стукне його ще раз! І ще! І знаєш, Кудлатику, що вчинив наш Довгокрил? Він рвонув від Малюшки в кущі і там застряг. Тільки хвіст стирчить звідтіля. Тоді кури я-ак налетять на той хвіст, я-ак почнуть його дзьобати! Тільки пір’я полетіло. А тут і Гребінчик звідкілясь узявся. Ходить собі поза курми і кукурікає, наче то він дає лупки орлові…

— Це наклеп на мене! — обурився Гребінчик і з ображеним виглядом подався до повітки.

— І тут, я чую, Довгокрил запищав так тоненько, наче впійманий заєць, — не звертаючи на півня уваги, вів далі Грицик.

— Запищиш, коли зосліпу не розбереш, хто тобі за хвіст учепився, — вступилася за орла баба Маруська.

— Тоді я підхопив його на руки, аби оборонити від наших курей… А вони все підстрибують, як навіжені, все тягнуться до його хвоста! Я навіть не думав, що наші кури такі хоробрі… А наступного дня, коли Довгокрил знову вийшов на вулицю, кури вже не підходили до нього.

— Ще чого! — вставила баба Маруська. — Вони ж не дурні й бачили, що він уже призвичаївся до світла.

— А я все одно його не боялася, — заперечила Малюшка. — Ти ж, бабо, сама бачила, як я пройшла повз нього, наче попри порожнє місце. І він нічого мені не зробив.

— Бо не знав, що йому межи очей вперезала саме ти, — пояснила баба Маруська. — Він пізніше запитував мене, хто це зробив. Казав, що розтерзає того негідника на дрібні шматочки.

— Подумаєш, злякала, — зневажливо квокнула Малюшка й перевернулася на інший бік.

— Проте я йому сказала, що то була не ти, а котрась із ворон, — не слухаючи її, продовжила баба.

— А далі? Що було далі? — нетерпеливився я.

— А далі він полетів, — скрушно муркнула баба. — Жаль. Бо з ним можна було побалакати геть про все.

Я перевів погляд на Грицика: може, він скаже ще щось? Проте мій друг мовчав. Лише супив брови, наче згадав про щось дуже неприємне.

— Ох ці першачки! — врешті мовив він і звернувся до мене. — Розумієш, Кудлатику, коли Довгокрил трохи одужав, він почав ходити за нами з татком, наче Малюшка…

— Ще б не ходити, — буркнула пані. — Якби мені давали стільки манної каші, я й на плече злітала б.

— А коли ми з татком розв’язали йому крила, він став проводжати нас аж до вигону, — продовжував Грицик. — От. І якось ідемо ми з ним, аж дивимось — нам назустріч прямує перший клас. Побачили вони орла і як кинуться до нього, як загаласують! А Довгокрил до галасу не звик. Тож він підстрибнув, змахнув крильми, і не встиг я