Франсуаза Саган - Здрастуй, печаль!, Франсуаза Саган

себелюбцям, не могла навіть підозрювати наших бурхливих бажань і моєї ницої інтриги. Та я на це й розраховувала: через свою стриманість, гордість вона інстинктивно уникала будь-яких хитрощів, якими могла б сильніше прив’язати до себе мого батька, використовувала лише одну свою привабу — що вона вродлива, розумна і ніжна. Поволі я пройнялася до неї ніжним почуттям; співчуття вас захоплює так владно, наче військова музика. Чи ж можна мені в цьому докоряти?

Одного ранку надзвичайно схвильована покоївка принесла мені цидулку від Ельзи: «Все владналося, приходьте!»

Мене охопило відчуття якоїсь катастрофи: я ненавиджу розв’язки. Та все ж я зустрілася з Ельзою на пляжі, обличчя її променіло радістю:

— Годину тому я нарешті побачилася з вашим батьком.

— Що ж він вам сказав?

— Він сказав, що дуже шкодує за тим, що сталося, що повівся як послідущий негідник… Це ж правда, так?

Я мусила погодитись.

— А потім наговорив мені всяких компліментів, як це лише він уміє… Розумієте, таким ледь неуважливим тоном, тихесеньким голосом, немовби дуже страждав.

Я перебила її ідилічні спогади:

— І до чого він вів?

— Та ні до чого! Але ні, він запросив мене в селище на склянку чаю, щоб я довела йому, що не гніваюся на нього, що я сучасна жінка, розсудлива, незлопам’ятна.

Уявлення мого батька про розсудливість молодих рудуватих жінок розвеселило мене.

— Чого ви смієтесь? Чи мені йти туди?

Я ледь не відповіла їй, що мене це не обходить. А потім усвідомила, що вона мене вважає відповідальною за успіх своїх дій. Хоч би що там було, а це мене рознервувало. Я почувалася немовби зацькованою.

— Я не знаю, Ельзо, все залежить від вас; не питайте мене щохвилини, як і що робити — бо виходить, ніби це я штовхаю вас на таке…

— Хто ж, як не ви, — запитала Ельза, — це ж завдяки вам…

Мене враз налякав її захоплений голос.

— Ідіть туди, якщо хочете, але благаю вас, не говоріть мені більше про це все!

— Але ж… але ж, Сесіль, його треба визволити… від тієї жінки!

Я втекла від неї. Хай батько робить, що хоче, хай Анна сама виплутується з цього! До того ж у мене побачення з Сірілом. Мені здавалося, що лише кохання звільнить мене від анемічного страху, який охопив мене.

Сіріл мовчки обняв мене, потяг за собою. Біля нього все було просте, наповнювалося насолодою, жагою. Незабаром, притулившись до нього, до його золотавого, спітнілого тіла, знеможена і розгублена, як жертва корабельної аварії, я сказала йому, що ненавиджу себе. Промовила це з усміхом, бо це була правда, однак вона викликала в мене не біль, а лише якесь приємне почуття покори. Він не взяв моїх слів наповажне:

— Дурниці! Я досить сильно тебе кохаю, щоб переконати тебе. Я так тебе кохаю, так кохаю…

Ритм цих слів уперто відлунював у мені під час обіду: «Я так тебе кохаю, так кохаю». Ось чому, хоч як намагаюсь, я не можу виразно пригадати цього обіду. Анна була вбрана в сукню бузкового кольору, як тіні під очима, як колір її очей. Батько сміявся, видимо, заспокоєний: усе для нього складалося дуже добре. Як подали десерт, батько повідомив, що надвечір мусить дещо залагодити в селищі. Я подумки всміхнулась; я була втомлена, на все махнула рукою. Мала єдине бажання — скупатися.

О четвертій годині я подалася на пляж. На терасі зустрілася з батьком — він лаштувався в селище; я нічого йому не сказала. Навіть не порадила бути обережним.

Вода була ніжна і тепла. Анни я не бачила, певно, вона працювала в кімнаті над своїми моделями, а в той час батько упадав біля Ельзи. Дві години перегодом, коли сонце вже перестало гріти, я піднялася на терасу, сіла в шезлонг і розгорнула газету.

Якраз у цю хвилину з’явилася Анна: вона бігла від лісу, не дуже вправно, трохи незграбно, притиснувши лікті до тіла. А в мене враз промайнула трохи задерикувата думка, що це біжить стара жінка, яка зараз упаде. Я сиділа приголомшена; Анна зникла за будинком, там, де стояв гараж. І тоді я раптом усе зрозуміла й кинулася за нею.

Вона вже сиділа в машині, вмикала запалювання. Я кинулась до неї і вхопилась за дверцята.

— Анно, — гукнула я, — Анно, не від’їжджайте. Це помилка, це непорозуміння, це моя вина, я поясню вам…

Анна не слухала мене, не дивилась на мене, вона нахилилася, щоб відпустити гальма.

— Анно, ви нам потрібні!

Тоді вона випросталася: її обличчя було зсудомлене болем. Вона плакала. І я раптом зрозуміла, що завдала удару не якійсь бездушній істоті, а живій вразливій людині.

Вона була, певно, колись ледь потайливою дівчинкою, потім підлітком, а далі жінкою. Їй було сорок років, вона була самотня, вона покохала і сподівалася щасливо прожити з ним десять, а то й двадцять років. А я… це обличчя, її обличчя, то була моя робота. Я заціпеніла, я тіпалася всім тілом, припавши до дверцят машини.

— Вам ніхто не потрібен, — прошепотіла вона, — ні вам, ні йому.

Мотор гув. Я була у відчаї: вона ж не може так поїхати!

— Вибачте мені, благаю вас…

— Вам? Що вибачити?

Сльози нестримно котилися їй по обличчю. А вона мовби їх не помічала, дивилася на мене нерухомим поглядом:

— Бідолашна моя дівчинко!

На мить притулила руку до моєї щоки й від’їхала. Я побачила, як машина зникає за рогом будинку. Мене охопила безнадія і розпач… усе сталося так швидко. І це обличчя, її обличчя…

Я почула позад себе ходу — це був батько. Він устиг уже стерти сліди Ельзиної помади, струснув з костюма соснову глицю. Я озирнулася, кинулась на нього:

— Негіднику! Негіднику!

І розридалася.

— Що сталось? Невже Анна? Сесіль, скажи мені, Сесіль…