Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

йде далі. — Ми не маємо на це часу. Майже прийшли. Мені потрібно, щоб ви уважно вислухали й дотримувалися інструкцій.

— Жодних імпровізацій? — кидає Закарі трохи різкіше, ніж хотів.

— Тільки якщо у вас не буде іншого виходу. І не позичайте нікому ручку. Якщо вас цікавить, звідки взявся жучок. Тому, хто відчинить, скажете, що маєте доставку для архіву. Покажіть їм книжку, але не випускайте її з рук. Якщо вам не дозволять зайти, негайно скажіть, що ви від Алекса.

— Хто такий Алекс?

— Ніхто. Це код. Ви вдягнете оце й переконаєтесь, що вони його побачили, та не привертайте до нього уваги. Тепер вони носять новіші. Але це найкраще, що я зміг дістати. — Доріан простягає йому шматочок металу на довгому ланцюжку (срібний меч) і веде далі: — Вас проведуть коридором, а тоді на поверх вище до іншого коридору з кількома замкненими дверима. Для вас кімнату відчинять. Приблизно в той самий час у двері подзвонять. Вашому супроводу доведеться зреагувати на це. Переконайте ваш супровід, що самі можете залишити книжку та знайдете вихід. Це звична річ, і нікого вона не здивує. Ваш супровід піде геть.

— Як ви можете бути певні? — перепитує Закарі, натягуючи на шию ланцюжок, коли вони знову повертають.

Вулиці навколо них досить заселені, помережані деревами та поодинокими крамничками й ресторанами.

— Вони доволі суворо дотримуються своїх правил, однак деякі з правил суворіші за інші, — пояснює Доріан і веде далі, наддаючи ходи: — Одне з найсуворіших — завжди відповідати на дзвінок у двері. Тож воно матиме пріоритет. Отже, на полицях та в скляних вітринах у кімнаті ви знайдете книжки. Вас цікавлять вітрини. В одній з них буде книжка в палітурці з коричневої шкіри. З вицвілою позолотою навколо сторінок. Ви зрозумієте, про що йдеться. Лишіть замість неї вашу міфологію Булфінча. У кімнаті заховайте книжку в пальто. У коридорах є камери. Голову краще взагалі не підіймати, але я не думаю, що той, хто відповідає за моніторинг, упізнає вас за світлиною.

— У них є моя світлина? — дивується Закарі.

— У них є фотографія зі шкільного альбома. Але ви там анітрохи на себе теперішнього не схожі. Можете не перейматися. Повертайтеся так само, як прийшли, але, щойно спуститесь сходами до головного коридору, обійдіть їх. Звідти можете рушити до підвалу й вийти в задні двері. Вони приведуть вас до садка, там у глибині є ворота. Поверніть праворуч, ідіть до кінця провулка й повертайтеся на вулицю. Я чекатиму навпроти, а тільки-но побачу вас, рушу. Ідіть за мною назирці шість кварталів. І коли переконаєтеся, що за вами ніхто не стежить, можете мене наздогнати. Це все, — каже Доріан, зупиняючись на затіненому розі. — Зараз пройдете пів кварталу. Сірий будинок ліворуч. Чорні двері, номер 213. Є запитання?

— Так! У мене є запитання, — відгукується Закарі голосніше, ніж збирався. — Хто ви в біса такий, до речі? Звідки прийшли? Чому не можете виконати це власноруч? Що такого важливого в цій книжці? Хто ці люди насправді? І що вчинила мишка із серцем Долі? Хто така Мірабель? І в який момент цього маскараду мені можна буде повернутися до готелю, щоб узяти свої запасні очі? Скельця? Окуляри?

Доріан зітхає і повертається до хлопця, його обличчя наполовину освітлене, а наполовину сховане в затінку. І Закарі помічає, що зараз він молодший, ніж здавався, посивіле волосся й брови, які він часто супить, додають йому років.

— Вибачте мою нетерплячість, — каже чоловік, стишуючи голос і підходячи ближче. Його очі глипають на вулицю, а потім знову на хлопця. — У нас із вами спільний пункт призначення, і мені потрібна ця книжка, щоб дістатися туди. Я не можу виконати це власноруч, бо вони мене знають, а якщо поткну носа до того будинку, більше ніколи звідти не вийду. Я прошу вас про послугу, бо вірю, що вам, можливо, захочеться допомогти мені. Будь ласка. Я благатиму вас, якщо треба.

Голос Доріана вперше звучить так само, як у темряві, там, на вечірці; модуляції оповідача перетворюють ріг вулиці на священну місцину.

Чоловік зупиняє свій погляд на хлопцеві, і якоїсь миті відчуття в грудях, яке Закарі вважав знервованістю, перетворюється на щось абсолютно інше, але потім знову стає знервованістю. Йому занадто жарко.

Парубок не знає, що сказати, тому киває й розвертається, залишаючи Доріана в затінку. Серце гупає, віддаючи у вуха. Ноги тягнуть його безлюдною вулицею, оточеною будинками з коричневого каменю та освітленою променями ліхтарів і вихорами святкових гірлянд, що ними помережані дерева.

«Що ти робиш?» — запитує Закарі сам себе. У нього нема на це відповіді. Не знає що і не знає навіщо. Навіть не знає, де саме, бо забув прочитати табличку з назвою вулиці на розі. Він може й далі йти, зупинити таксі, повернутися до свого готелю. Але йому треба повернути книжку. А ще хоче дізнатися, що буде далі.

Його відправили на пошуки. У нього є бажання йти до кінця. Номерів на деяких будинках не видно. Тож Закарі не знає, скільки пройшов, та невдовзі дістається того, який шукає. Це не такий будинок, як сусідські. Фасад із сірого каменю, а не з коричневого. На вікнах вигадливі чорні ґрати. Якби тут висів прапор, він подумав би, що це посольство або клуб якогось коледжу. Вигляд у будівлі якийсь надто холодний, щоб це міг бути приватний маєток.

Хлопець через плече оглядає вулицю, перш ніж піднятися сходами. Проте, навіть якщо Доріан чекає там, Закарі його не бачить. Він подумки повторює інструкції, наближаючись до дверей. Непокоїться, чи, бува, не забув чогось.

Поріг освітлений самотньою лампочкою, що висить над металевою табличкою. Закарі нахиляється ближче, щоб прочитати: