Анджей Зем'янський - Солдати гріху, Анджей Зем'янський

ватою. – Барський розглядався по сучасно обставленому салону. – І що? Навіщо таким багатим капіталістам хочеться викрадати звичайнісінького міліціонера?

– Присядь. – Майхржак намагався знайти якусь нитку порозуміння. – А чим ти цікавишся в приватному житті? Я не питаю про будь–які таємниці. – Він хотів якось завести розмову.

Барський знизав плечима.

– А чим можна цікавитися в дитячому домі?

– Ой, не треба брехати. Тих виглядаєш здоровим, якщо говорити про розум.

– І це вас цікавить? Що я люблю робити приватно?

– Хочу встановити перший контакт. Не дивуйся.

Барський покірно всміхнувся.

– Ще перед брутальними допитами? – Несподівано він підняв руки в оборонному жесті, побачивши обличчя співбесідника. – Ну добре, добре. Я цікавився науковою фантастикою. Можна сказати, я її поглинав.

Майхржак полегшено зітхнув. Ще в дитинстві він теж захоплювався фантастикою. Виходить, щось їх поєднувало. Коли Потоцька принесла оберемок одягу, їй вистачило одного погляду, щоб зрозуміти: перший крок було власне зроблено. При чому, крок у правильному напрямку.

– Тут ти напевно щось вибереш, – кинула вона свою ношу на канапу. – Перевдягнися.

– А де? – Барський непевне розглядався по салону.

– Тут, – зітхнула Еля. – А я на хвильку відвернуся.

Вона пішла до кухні, щоб зробити гостеві кави. Звідтіля чула тільки нарікання Майхржака: "Ну що ти хочеш надіти, будеш виглядати як пенсіонер в хоспісі. Візьми ось це!". Або ж: "Краще повір мені. Мода трохи змінилася. Ні, ось це залиш в спокої! Так, дай я тобі щось виберу".

Коли Потоцька повернулася з чашкою, Барський виглядав вже трохи нормальніше. На ньому була біла футболка, тонка, спортивна куртка та світлі, обтягуючі штани. І він був з біса красивим, мимовільно відмітила дівчина. От якби він ще при цьому частіше мився… – вилаялась вона про себе.

Барський квапливо потягнувся за кавою. Звичайно ж, цукру в дому Потоцької не було. На щастя, після обшуку всієї кухні знайшлися два паперові пакетики, які вона, хіба машинально сховала до сумочки в якійсь кав'ярні.

– О'кей, – поліцейська вибрала для себе глибоке крісло. – Давайте присядемо і поговоримо як люди..

Вона присунула крісло поближче та зайняла місце.

– Як кава, смакує?

Барський якусь хвильку не знав, що сказати, потім вирішився на грубу щирість.

– Вона жахлива.

Холера. Пачка коштує вісімдесят злотих.

Майхржак тільки сміявся. Потім пояснив, що людина, яка звикла до "заливайки"[18], ніколи не оцінить рафінованого смаку кави з експресу. Для нього то помиї.

– Давай почнемо інакше, – насміхався він з Елі. – Дивись, як це робиться.

Відсунувши купу речей з канапи, він присів поряд з Барським.

– Раз ти читав фантастику, то напевне пам'ятаєш таку книжку Брошкевича[19] "Моє місячне невезіння". Читав таку? – почав поліцейський.

– Звичайно. Одна з моїх найулюбленіших в дитинстві, – підтвердив Барський.

– І ти, напевне, пам'ятаєш, що робив головний герой в самому початку повісті. Він сидів у кімнаті і що робив?

– Дивився телестінку.

– Так, ми на місці. От скажи мені, якої величини може бути телестінка? Тільки без дурниць, пройшло двадцять років, а не сто. І будь реалістом.

Барський іронічно посміхнувся і розставив руки на всю ширину.

– От таааакаааа!

– Шістдесят дюймів, – на око оцінила Потоцька розмір діагоналі.

– Шістдесят п'ять, – більш детально оцінив Майхржак. – Як ти вважаєш, що це таке? – указав він на величезний і темний прямокутник, який висів під стелею на консолі.

– Не знаю, – Барський знизав плечима. – Класна дошка?

– Тоді дивись. Скористаємося люб'язністю господині.

Надінспектор взяв зі столика два пульти дистанційного управління. Одним включив телевізор, іншим – супутникову антену.

Барського на хвилину вбило в канапу. Звук доходив буквально звідусіль, а постаті на екрані телевізора з діагоналлю вісімдесят п'ять дюймів, буквально виходили назовні.

– Якість HD.

Майхржак "плигав" по каналах, частенько зиркаючи на Барського і перевіряючи, чи веде себе той в міру нормально.

– Що… Що це таке? – міліціонер був і справді дезорієнтований і нервово кидав питаннями.

– Плазмовий телевізор.

– І що, кожен має таке у себе вдома? – він і досі не вірив Майхржакові.

– Це дуже дорога модель, так що не кожен. Але ж подібні, хоч й менші, мають, мабуть, всі.

– Оптиміст, – буркнула Потоцька, але ж відразу поправилася.

– Слухай, я не знаю, скільки таких на ринку. Але кожен може подібний купити в магазині.

Барський тільки пирхнув.

– Але ж скільки треба стояти в черзі?

– Господи, чоловіче. Це ж зовсім інші часи, – зітхнула дівчина. – Як підеш до магазину, вибереш собі конкретну модель, то тебе візьмуть на ручки, подарують відпустку в Греції або ж гірський велосипед, мільйон дурних гаджетів, принесуть додому, змонтують, приберуть після себе сміття, поцілують у тебе ручку і тільки потім підуть.

– Тихенько, поволі, – дивився Майхржак на обличчя Барського.

– Це тільки перший урок. Завдання для учня: ти, часом, не помітив, що в телевізорі є десь з сотню каналів польською мовою?

Барський ковтнув слину. Він не міг охопити розумом ні питань, ні відповідей.

– Власне, це відносно твоїх підозрінь, що тут все є спеціально приготованим, щоб тебе ошукати. Яка організація є настільки багатою, щоб власне для тебе зробити сотню польськомовних телевізійних каналів?

– Це ти страшенно змішуєш, – перебила його Потоцька. – Ну що це за свідчення? Дай мені хвильку часу, і я сама вдома вкліпаю п'ятсот. Сама–самісінька!

– П'ята колонна, – відрізав одразу ж її старший колега. – Він того не зрозуміє.

Барський вирішив посміятися над ними.

– А ракети у тебе перед будинком немає?

– Ну… аж стільки часу ще не минуло. Вертоліт перед будинком, як у Лема, це теж, скоріше, рідкість… – Потоцька вирішила показати, що теж трохи знайома з фантастичною літературою.

– І ти хочеш, щоб я повірив, нібито кожний може купити собі вертоліт?

– Купити може кожний, якщо має гроші, а от літати кожний вже не може, бо повинен здати на ліцензію пілота. І сумніваюся, щоб сусіди погодилися на його паркування перед будинком, – іронізувала Потоцька.

– Так, по черзі, – перебив її Майхржак. – Урок номер два. Що ще захопило тебе в тій повісті Брошкевича? Тільки якийсь дріб'язок, а не польоти на Місяць для кожного.

Барський з великою підозрою, але ж і з помітним зусиллям почав думати. Книжка колись