Абір Мукерджі - Людина. що підводиться, Абір Мукерджі

поїхав у Чорне місто?

— Ні,— відрізав Бучан. У голосі бриніло роздратування.— Може, запитаєте О’Ґунна? Наскільки мені відомо, Мак-Олі там допомагав йому рятувати язичників.— І розреготався.— А тепер, джентльмени, я мушу йти.

Він підвівся і простягнув мені руку.

— Наступного тижня у мене іще одна вечірка, капітане,— сказав він, проводжаючи нас до скляних дверей.— Приходьте, якщо матимете час. Із задоволенням представлю вас найкращим людям Калькутти. І ти, звісно, Дігбі. Мій секретар перешле вам всю необхідну інформацію.

Він пішов, а ми з Дігбі сіли. Я виглянув із веранди. Унизу Не Здавайся розпитував садівника.

— Що скажеш, старий? — посміхнувся Дігбі.

— Цікавий релігійний поворот,— відповів я.— Мусимо дізнатися більше.

— Гадаєш, місцеві язичники пристукнули його за молитви?

Навряд чи. Важко уявити, що купка місцевих фундаменталістів убила Мак-Олі за те, що той проповідував слово Боже. Власне, я б ліпше поставив на те, що сам Господь вирішив вразити Мак-Олі блискавкою заради розваги. Досвід підказує, що Всемогутній може дозволити собі такі примхи. Але ділитися цими думками з Дігбі іще зарано. Чогось бракує... Вислизає якийсь зв’язок. Може, спека у тому винна, може, «О» чи страви місіс Теббіт, але що б то не було, мозок мій працює не на повних обертах.

— Гадаю, не можна нічим нехтувати,— сказав я.

Ми повернулися до дверей, і Дігбі гукнув водія, я ж пішов шукати Не Здавайся. Спека була нестерпною. Сержант сидів на ослоні в затінку жакаранди[27], крутив у пальцях пурпурову квітку і про щось міркував. Я гукнув його, він схаменувся і випустив квітку. Квапливо підвівся і поспішив до мене.

— А мені здалося, ми домовилися не ледарювати.

— Вибачте, сер, я просто...

Ми пішли лужком до воріт. Автомобіль із вимкненим двигуном уже чекав на нас. Дігбі на задньому сидінні не зводив із нас очей.

— Дізналися щось цікаве?

— Можливо.— Сержант ледве не біг, намагаючись від мене не відставати.— Викурив сигарету з носієм, який чергував два дні тому.

— У день прийому містера Бучана?

— Так, сер. Виходить, що це була одна з найспокійніших вечірок містера Бучана. Як правило, вони закінчуються о другій чи третій ночі. З цієї ж опівночі уже почали розходитися.

— А він, часом, не бачив, як пішов Мак-Олі?

— Бачив. Стверджує, що це було десь близько одинадцятої, і ось що цікаво: він свідчить, що перед тим, як Мак-Олі пішов, вони з Бучаном хвилин на п’ятнадцять виходили в іншу кімнату. Коли повернулися, обличчя у Бучана було аж червоним, і Мак-Олі вийшов, не сказавши нікому ні слова. Після цього Бучан зробив дзвінок телефоном для членів клубу.

— Він не чув, про що вони розмовляли?

— На жаль, ні, сер. Каже, що двері були зачинені, а підслуховувати він не любить.

— А про що Бучан говорив по телефону?

— Знову ж таки ні, сер.

Шкода, хоча інформацію сержант приніс дуже корисну. Цікаво, чому Бучан забув розповісти про свою останню бесіду з Мак-Олі?

Я повернувся до Банерджі.

— Маю для вас іще одне завдання, сержанте.

— Так, сер?

— Затримайтесь тут іще на деякий час. Поговоріть із вашим новим приятелем і дізнайтесь, чи Бучан виходив із клубу після вечірки тієї ночі. І спробуйте розпитати інших службовців, особливо того хлопця за конторкою. Той телефонний дзвінок Бучана... З’ясуйте, чи просив він когось з’єднати його з абонентом. Хочу знати, кому він телефонував.

Банерджі кивнув і побіг туди, звідки ми щойно прийшли. Я сів у автомобіль до Дігбі.

— Сержант накопав щось цікаве? — запитав той. Я переказав про те, що Мак-Олі пішов із вечірки десь об одинадцятій, і про його приватну розмову з Бучаном.

— Наразі,— підсумував я,— виходить, що Бучан був останньою особою, яка бачила його живим.

Дев’ять

ух по Еспланаді завмер. Перекинувся візок, завантажений овочами, і вони розсипались і розкотилися, перегородивши дорогу. Автобуси й автомобілі вишикувалися ланцюгом, їхні водії несамовито тиснули на клаксони. Повитріщатися на видовище зібралася чимала юрба місцевих мешканців, а парочка хлопчаків скористалася нагодою і поцупила кілька головок цвітної капусти з візка, доки увага власників була звернена на інше. Навіть рикші зупинилися, але їхні пасажири просто вийшли та рушили далі пішки. Рикші, схоже, сприйняли інцидент по-філософськи, чого не скажеш про мене.

Минуло вже понад тридцять годин, відколи ми знайшли тіло, і за цей час у мене не з’явилося нічого, крім низки запитань, відповідей на які я так і не отримав. Останнім у черзі було те, чому Бучан не розповів про свою нічну розмову з Мак-Олі. Компанія у цього запитання була пречудова. Я і досі не дізнався, як лейтенант-губернатору вдалося так швидко дізнатися про вбивство Мак-Олі і чому він направив на місце злочину військову розвідку. Була там і невеличка таємниця, яку приховала від нас повія. Мало того, мені додали головного болю, змусивши міркувати, чому дакоїти напали на потяг, убили людину і нічого не вкрали. Що більше я про все це думав, то заплутанішою поставала справа.

У розпачі я вдарив кулаком по сидінню. Терплячим мене назвати важко, усе терпіння вичерпалось у траншеях за ті кілька років, коли я служив мішенню для німецької артилерії. Раптом мені сяйнула думка. Витяг папірця з адресою, якого мені дав Не Здавайся.

— Де Принсепт-стрит? — запитав я у Дігбі.

— Неподалік, старий, одразу за Бентінк-стрит.

Я наказав йому повертатись у відділок, а сам вийшов і пішов до квартири Мак-Олі. Пройшов по Еспланаді, повернув на Бентінк-стрит, проминув солідну стару будівлю, у якій розташувалися контори торговців, які витворили Калькутту. Праворуч розкинулася площа Чоурінгі з круглим портиком. Коли я підійшов ближче, із подивом побачив Енні Грант, яка вийшла з обертових дверей. Думки її були десь далеко, інакше вона б мене помітила, але дівчина повернула і поквапилася в напрямку Будинку письменників.

Я нагадав собі, що висновки робити зарано. Вона мала безліч причин сюди прийти, але позбутися відчуття, що її візит має відношення до вбивства Мак-Олі, було важко. Занадто вже швидко отримав «Стейтсмен» цю історію, і репортаж був на диво точним. Чи можна знайти краще джерело за секретарку жертви? Хотів було її зупинити, але відкинув цю ідею. Що я зроблю? Звинувачу в тому, що вона продає інформацію газеті? Навіть якщо я маю рацію, вона заперечуватиме, а довести я нічого не можу. Та й хіба то злочин — говорити з журналістами? Особисто я