Алекса Адлер - Моя всупереч, Алекса Адлер

Розділ 10

Гуляти настільки масштабною архітектурною спорудою виявилося все-таки досить виснажливим заняттям. І в якусь мить я зрозуміла, що ноги буквально гудуть від незвички.

Але ми якраз увійшли до чергової зали, цього разу майже ідеально циліндричної. Якщо не брати до уваги стелі, розкресленої на сегменти дивної форми, і протилежної від нас сторони, трохи зрізаної дивною плитою.

Чому плита мені здалася дивною? Важко пояснити. Вона просто відрізнялася від усього, що й досі довелося побачити. Не лише в Маран-Деш. Ця гігантська штука, на якомусь глибинному рівні сприйняття, видалася мені ще більш чужинською, ніж все, що я бачила досі на цій планеті.

Перед нами височів величезний моноліт із металу, на вигляд схожого на золото. Майстерне гравіювання по всій поверхні так і притягувало погляд. Чим ближче ми підходили, тим більше деталей можна було розглянути, ніби візерунки оживали, змінювалися, граючи відблисками та формами.

Мої се-аран підвели мене зовсім близько. А потім, поки я стояла з розкритим від подиву і захоплення ротом, розглядаючи найскладніший геометричний малюнок на поверхні, що відливала золотими відблисками, залишили мене одну, удвох зробили крок практично впритул до цієї гігантської плити й синхронно притиснули до неї долоні.

І раптом від їхніх рук розбіглися білими лініями симетричні візерунки, а прямо по центру між близнюками промчав золотий спалах. Пролунав тріск, що відбився від стін і стелі гучним гулом. І посередині плити несподівано утворилася темна борозна, розколовши її надвоє і миттєво прикувавши мій погляд. Мене ніби за нитку, що пронизала сонячне сплетіння, миттєво потягло до неї.

Але я розсудливо відсахнулася назад. Необережних дій цього дня мною вже було вчинено чимало. Не вистачало ще в якусь біду через незнання влізти.

Повелителі так і завмерли на деякий час. Мов чекали чогось. Але гул у печері вщух, борозна, що виявилася майже наскрізним отвором, більше не зазнала жодних змін.

− Хм. Я, мушу зізнатися, чекав більшого, – хмикнув розчаровано Са-оір.

− Двері проявилися. Це вже набагато більше за те, що вдавалося багатьом до нас. Можливо, відкрити їх зможуть наші сини, – більш рівно відреагував А-атон. − Проте, спробувати було варто.

Вони стояли, обговорювали, а мене тягнуло до цих дверей все сильніше й сильніше. Настільки, що я мимоволі таки зробила крок. А потім ще один.

А потім мої чоловіки все-таки вирішили, що настав час рухатися далі та взагалі вже не зайве свою се-авін погодувати. Тож відійшли від плити. І А-атон, навіть не питаючи, підняв мене на згин ліктя, як маленьку дитину.

− Тепер ти точно втомилася. Чи не так? – глянув у мої здивовані очі.

− Так, мій пане, − нагородила я його вдячною посмішкою й обняла за шию, щоб нам обом було зручніше.

Мене несли геть, а я все дивилася на чорнильно-темну борозну, що розділяла золоті двері. І лише коли вона зникла, змогла відвести погляд.

Імпровізований пікнік мої се-аран влаштували на відкритому кам'яному майданчику, практично терасі, що зависла над мальовничою долиною. Потрапили ми туди, піднявшись мережею довгих і заплутаних сходів.

Там знайшовся навіть стіл та дві широкі, обтічні та досить зручні лави по обидва боки від нього. А ще з цього майданчика відкривався просто фантастично чудовий краєвид.

Посеред білокам'яної долини матово переливалося сонячними відблисками молочно-блакитне озеро, навколо якого розкинувся невеликий гай тих самих дерев з білястою корою та сріблясто-бузковими кронами. Цвіли внизу ще якісь густі чагарники. І світлий ґрунт місцями буквально ряснів буйною рослинністю.

У повітрі навіть на тій висоті, де ми були, відчувалися квіткові аромати.

А коли ми разом розклали їжу, добуту з рюкзака Са-оіра, і сіли за стіл, до озера раптово прилетіла зграя великих яскраво-синіх птахів, викликавши в мене нову порцію захоплення.

Ми провели там не одну годину. Спочатку просто їли. Після прогулянки храмом і загалом дуже насиченого дня я буквально накинулася на їжу, під схвальними й поблажливими поглядами своїх чоловіків. Втім, вони також не відставали.

А потім ми просто сиділи та спілкувалися. Так, як, мабуть, ще ніколи досі. Я, залізши з ногами на лаву, привалилася до Са-оіра, А-атон влаштувався навпроти. Мої се-аран розповіли мені ще багато чого про своє дитинство та юність, розповіли про свого батька, про те, як він їх виховував та навчав. Але при цьому жоден з них майже не згадував матір. Але дещо я все-таки змогла з них вивідати.

Я вже давно дізналася з загальнодоступних джерел, що вона була родом із Дому Просвітлених. Але тільки сьогодні в нашій розмові зненацька майнула деталь, яка мене буквально приголомшила. Виявилося, що мати моїх се-аран була молодшою ​​сестрою Менетнаша та Норіхнара.

Тобто... Сетору двоюрідний брат моїх чоловіків.

А Танатріс… двоюрідна сестра.

І її намагалися видати за них заміж.

Проте мої чоловіки на цьому згорнули тему і несподівано почали мене розпитувати, як я жила на Землі до викрадення цинотами. До того ж дуже ґрунтовно розпитувати. Довелося їм розповідати й про смерть мами, і про те, що потім мене виховувала старша сестра зі своїм чоловіком. Те, чого раніше ні їм, ні кому-небудь іншому не розповідала. Звичайно ж, прискіпливі близнюки витягли з мене всі подробиці моїх взаємин із рідними. І ще дуже багато чого такого, чим я не планувала ділитися.

А потім місцеве сонце Кюар почало хилитися до горизонту, на небосхилі з’явився один з місцевих супутників – який саме, не скажу, я в них досі плутаюсь – і ми почали збиратися додому.

Дорога назад пролетіла дуже швидко. А-атон тепер ніс мене до самого шаттла, вважаючи, що інакше я в темних коридорах храму собі ще шию скручу. І що достатньо з мене на сьогодні фізичних навантажень. Сперечатись із ним я, звісно ж, не стала. А в шаттлі, влаштувавшись зручно у своєму кріслі, де мене надійно зафіксували ременями, каюсь, і зовсім заснула, сильно втомившись за весь день.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍