Марк Лівін - Сторітелінг для очей, вух і серця

які вилітають з людини просто так. Також для мене важливий зоровий контакт. Я завжди ввімкнена в людину, досить точно помічаю її самопочуття.

Один мій друг жартома каже, що коли я потрапляю в компанію незнайомих людей, то спочатку пускаю кулеметну чергу, і той, хто виживе, стане моїм другом. Я буваю досить жорстка в комунікації, швидко парирую аргументи й можу категорично ставити запитання. У такий спосіб я визначаю своїх людей. Якщо мене витримують — фух! — можна розслабитися й продовжити спілкування.

Мене проймають історії. Вони можуть бути про що завгодно, але якщо це по-справжньому, я відчую й увімкнуся в переживання. Для мене важлива щирість. Без неї зі мною нічого не відбуватиметься. Далі можуть бути надбудови — дати, нові імена, нові місця, що завгодно ще. Але я маю розуміти, що це непросто добірка речей, через які з мене намагаються вичавити емоції. Вони й справді просто повинні бути в історії.

Я проживаю стільки життів, скільки історій. Знову, і знову, і знову. У цьому їхня цінність для мене. Є люди, які запам’ятовують цитати, сюжети, імена героїв. Це все не про мене. Історія зазвичай розкладається в мені на атоми й електрони настільки, що потім мені вже щось виділити складно. Навіть якщо я прочитала чи почула це вчора, воно розпадається, і я маю ще одне прожите життя.

Мені пощастило, що я вмію навіть до якихось особистих речей ставитися не просто як до інформаційного потоку чи окремих фрагментів, у яких складно відділити себе від події. Я вмію подивитися на власне життя зі сторони й подумати: «Це можна круто розповісти». Я вважаю, що це наша дивовижна здатність, що допомагає вижити.

Одна з історій, яку я запам’ятала, сталася на прем’єрі біографічного фільму про одного українського режисера, який ходив по світу з табуретом, а потім вистрілив собі в голову. Я знала всі події, що відбувалися за кадром. Я сиділа у чотирнадцятому ряду, а біля стіни поруч стояла людина, яка працювала над цим фільмом, теж знала цю людину і всю історію, але була глибше в неї залучена. Вона вже тисячу разів передивлялася стрічку, була на всіх попередніх показах. І я розуміла, чому вона не може сісти.

2 + 2 = ?

У моїх історіях герой дуже щирий, далекий від ідеалу. Це не питання зовнішності — йдеться про характер. Йому вдається зацікавлювати, при цьому не йти навпростець, а діяти більш вишукано. Ось ця популярна формула історії 2 + 2, у якій читач сам вирішує, що це 4, мені також не підходить. Мені треба щось складніше, що треба препарувати і висновки з чого не такі однозначні.

Я розповідаю про людей. Крім них, мені мало що цікаво в історії. Вони мають бути такими, як мій герой, — щирими, з душевними зачіпками, з власною життєвою лінією. Вони йдуть самі, а не з масою. Для мене це важливо. Тепер я терплячіша у своїх історіях, але тільки тому, що стала старшою. Хочу цього чи ні, але біологічно я вже повільніша. Хоча для багатьох це все ще занадто швидко.

Частина третя

У якій ми вчимося перетворювати знайдені історії на тексти

Як писати

Для чого історіям «тема — фокус — формат»?

Як працює схема «що — і що — і що тепер»?

Що таке глибинне інтерв’ю і навіщо воно?

Як зробити історію, щоб її відчували й розуміли?

Як не вбити історію редагуванням?

Як працювати зі страхом і соромом після публікації?

Машина складається з деталей

Добре пам’ятаю, як мене вперше відшило медіа. Красиво й коректно (на жаль, так стається не завжди). Я дуже хотів писати для одного видання і був певний, що маю для цього достатньо хисту й наснаги. Я знайшов головного редактора (а кого ж іще?) в соціальних мережах і заявив йому про свій намір у повідомленні. Сформулював десь так: «Привіт, мене звати Марк, я письменник і дуже хочу написати для вас текст про стосунки». Це була саме та тема, яка тоді хвилювала мене найбільше.

Через кілька днів я отримав коректну відповідь, яка по суті зводилася до простого запитання: «І що?». Здається, в його словах був увесь професійний біль редактора, якому доводилося щодня відповідати десяткам таких мудрих і цілеспрямованих, як я. З цієї історії я виніс для себе дуже простий урок: «Бажано думати, що саме хочеш сказати, перш ніж говорити». Адже тема стосунків — це що завгодно і ніщо водночас.

Точність історій потрібно тренувати. Так само як футболісти тренують штрафні чи пенальті. Щоб утрапити в ціль, треба бачити ціль. Іноді, якщо пропустити вперед емоції чи бажання висловитися, можна загубитися чи просто неточно сформулювати. У цей момент я згадав свого товариша, який дуже любив бути в центрі уваги й постійно розповідав у компанії про свої пригоди, але ніхто не розумів, до чого ці всі розповіді ведуть. Не вистачало точного прикладу, картинки, про яку колись говорив Людвіг Вітґенштайн[27].

Кілька років тому я опинився в тій самій ситуації, що й головний редактор, якому сам колись писав. Тоді я подумав, як допомогти собі формулювати ідею точніше, а тоді підказати іншим? Зрештою пішов від загального до конкретного, і так у моєму арсеналі з’явився інструмент «тема — фокус — формат». Його завдання — знаходити історію, через яку можна розкрити тему.

Тема: Загальна інформація з певної галузі.

Фокус: Деталь, яка допомагає розкрити один з аспектів теми.

Формат: Форма, у якій подається інформація.

Наприклад, ви цікавитеся українською літературою — це тема. Мабуть, ви в курсі головних подій на ринку, і для вас це зараз важливо. Ви знаєте імена людей, які займаються літературою, — видавців, письменників, організаторів; знаєте новинки, які виходять і де про них дізнатися більше; знаєте їхніх читачів (якщо ні, потрібно розібратися — це перший крок). І, ймовірно, ви мали б розуміти проблеми (ворогів) цієї сфери.

У такий спосіб ви розбираєте машину на деталі і тоді говорите про неї предметно, а не абстрактно. Якщо ви захочете написати історію про українську літературу, можете звернутися до тієї деталі, якої бракує, чи яку потрібно замінити, чи полагодити. Це і буде фокус вашої історії. Тоді залишиться визначити формат — у якому вигляді людина споживатиме інформацію, що ви накопали?