Майкл Крайтон - Загублений світ

— Часу немає,— сказав Малкольм, зайшовши в ангар. — Ми маємо їхати просто зараз. — Він повернувся до Торна. — Я дуже за нього хвилююся.

— Едді! — гукнув Торн. — Виїзні документи вже в нас?

— О, так, ще два тижні тому надіслали.

— Добре, візьми їх і зателефонуй Дженкінсу, хай зустріне нас в аеропорту і залагодить усі формальності. Ми маємо вирушити за чотири години.

— Боже, Доку…

— Просто зроби це.

Келлі запитала:

— Ви летите до Коста-Рики?

— Так. Мусимо дістатися до Левіна, якщо ще не пізно.

— Ми полетимо з Вами, — сказала Келлі.

— Так, — сказав Арбі.— Полетимо.

— В жодному разі,— сказав Торн. — Про це не може бути й мови.

— Але ж ми це заслужили!

— Доктор Левін розмовляв з нашими батьками!

— Ми вже маємо дозвіл!

— Ви маєте дозвіл, — суворо наголосив Торн, — на участь у польових випробуваннях в лісі за сто миль звідси. Але ми цього робити не будемо. Ми збираємося туди, де може бути небезпечно, і ви з нами не поїдете. Це остаточно.

— Але…

— Діти, — гаркнув Торн. — Не дратуйте мене. Мені треба зателефонувати. А ви збирайтеся та їдьте додому.

Він розвернувся і пішов.

— Оце так справи, — похнюпилася Келлі.

Арбі висунув язика вслід Торну і пробурмотів:

— От мудило.

— Не тупи, Арбі,— сказав Торн, не обертаючись. — Ви двоє збираєтеся додому. Крапка!

Він зайшов до свого офісу, грюкнувши дверима.

Арбі засунув руки в кишені.

— Вони б не розібралися без нашої допомоги.

— Я знаю, — погодилася Келлі.— Але ми ж не змусимо його нас узяти.

Вони повернулися до Малкольма.

— Докторе Малкольм, будь ласка, ви ж можете…

— Вибачте, — сказав Малкольм, — але ні.

— Але…

— Моя відповідь — ні, діти. Це дуже небезпечно.

У пригніченому настрої вони рушили до машин, що виблискували у світлі ламп. «Експлорер» із чорними фотоелектричними панелями на даху та капоті був вщерть напханий електронним обладнанням, що світилося. Навіть один погляд на нього викликав у них відчуття пригод — пригод, у яких вони не зможуть взяти участь.

Арбі заскочив у більший трейлер, визирнувши з вікна.

— Ого, глянь на це!

— Іду, — сказала Келлі і відчинила двері, відразу ж здивувавшись, наскільки вони були масивними та важкими. Потім дівчинка зайшла всередину трейлера.

Зсередини він був оббитий сірою тканиною та мав багато електронного обладнання, що було поділене на секції для різних лабораторних функцій. Головною була біологічна лабораторія з лотками для зразків, препарувальними ванночками та мікроскопами, що були підключені до відеомоніторів. Також у лабораторії було біохімічне обладнання, спектрометри і ряд автоматизованих аналізаторів зразків. Поруч було встановлено велику комп’ютерну секцію, банк процесорів і секцію зв’язку. Все обладнання було мініатюрним і вбудованим у невеличкі столики, що ковзали в стіни, а потім пригвинчувалися.

— Круто, — сказав Арбі.

Келлі нічого не відповіла. Вона пильно роздивлялася лабораторію. Доктор Левін проектував цей трейлер, очевидно, для дуже специфічної мети. Тут не було ніяких приладів для геології, ботаніки або хімії, або безлічі інших речей, які мала б вивчати польова експедиція. Це взагалі не було схоже на загальну науково-дослідну лабораторію. Насправді це нагадувало біологічний підрозділ і великий комп’ютерний.

Біологія і комп’ютери.

Крапка.

Для чого ж був побудований цей трейлер?

У стіні розташувалася невеличка книжкова полиця, книжки на якій утримувалися липучкою. Келлі переглянула назви: «Моделювання адаптивних біологічних систем», «Поведінкова динаміка хребетних тварин», «Адаптація у природних та штучних системах», «Динозаври Північної Америки», «Преадаптація та еволюція»… Здавалося б, дивний набір книг для експедиції, що збирається досліджувати дику природу; якщо тут і була якась логіка, вона її не бачила.

Дівчинка рухалася далі. Через певні інтервали уздовж стін можна було побачити, що корпус трейлера посилений; вгору піднімалися смуги з вуглецевого сплаву. Вона підслухала, як Торн колись казав, що це той самий матеріал, що використовується у надзвукових реактивних винищувачах. Дуже легкий і дуже міцний. Також вона помітила, що скло в усіх вікнах замінено — тепер воно мало дротяну сітку всередині.

Навіщо так укріплювати трейлер?

Їй стало трохи не по собі, коли вона подумала про це. Пригадався телефонна розмова з Левіном вдень. Він казав, що оточений.

Ким оточений?

Казав: я можу відчути їхній запах, особливо вночі.

Кого це стосувалося? Хто ці «вони»?

Все ще стривожена, Келлі попрямувала до задньої частини трейлера, де була затишна житлова зона зі смугастими фіранками на вікнах. Компактна кухня, вбиральня, чотири ліжка. Відсіки для речей над ліжками та під ліжками. Була навіть невеличка душова кабінка. Це було мило.

Звідти вона рушила через гофрування, що з’єднувало два трейлери. Це було схоже на «гармошку» між двома вагонами, маленький перехід. Вона опинилася всередині другого трейлера, що, схоже, в основному виконував роль комори: запасні шини, запчастини, інше лабораторне обладнання, стелажі та шафи. Усі ці запасні матеріали означали, що експедиція їде до якогось віддаленого місця. З задньої частини трейлера звисав навіть мотоцикл. Келлі посмикала двері деяких шаф, але ті були зачинені.

Але навіть тут були побудовані додаткові підсилювальні смуги. Ця секція також була особливо укріпленою.

«Навіщо? — думала дівчинка. — Навіщо аж так усе зміцнювати?».

— Глянь-но на це, — сказав Арбі, стоячи перед блоком у стіні. Це був комплекс рідкокристалічних дисплеїв та безлічі кнопок, що нагадував Келлі складний термостат.

— Що він робить? — сказала Келлі.

— Контролює увесь трейлер, — відповів він. — Звідси можна робити все. Всі системи, все обладнання. І глянь, тут є телевізор… — Він натиснув кнопку, і монітор засвітився. На ньому було видно Едді, який ішов до них крізь ангар.

— Овва, а це що? — сказав Арбі. Внизу дисплея була кнопка з захисним ковпачком. Він зняв його. Кнопка була сріблястою з написом «ЗАХ».

— О, та це стопудово захист від ведмедів, про який казав Торн.

За мить Едді відчинив двері трейлера і сказав:

— Краще припиніть, розрядите батареї. Давайте, давайте. Ви ж чули, що Док сказав. Час вам, діти, йти додому.

Келлі і Арбі обмінялися поглядами.

— Добре, — зітхнула Келлі.— Ми йдемо.

Вони неохоче залишили трейлер і рушили ангаром до офісу Торна, щоб попрощатися. Арбі сказав:

— Я хотів би, щоб він дозволив нам поїхати.

— Я теж.

— Я не хочу залишатися вдома усі канікули, — пхинькнув він. — Вони просто стирчатимуть увесь час на роботі.— Хлопчик мав на увазі батьків.

— Я знаю.

Келлі теж не хотіла йти додому. Ця ідея польових досліджень під час весняних канікул ідеально їй підходила, бо вона могла побути не вдома, а також через одну погану ситуацію, її мати увесь день вводила дані у страховій компанії, а вночі працювала офіціанткою у «Денні», тож постійно була зайнята на обох роботах, а її