Тімоті Снайдер - Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

польську ідентичність як питання лояльності республіці, захоплення польською культурою чи просто предмет власного інтересу; більшість їх походили з білоруськомовних родин і вивчили польську в школі, армії чи в дорослому віці (якщо вивчили взагалі). Окрім євреїв, поляки не мали іншого національного суперника в межах міста. Національна напруга у Вільні була переважно пов'язана з польською державою та польськими інституціями, які після смерті Пілсудського у 1935 р. обмежували права євреїв. Серед них та піших меншин польська влада не завжди була популярною, але саме таким був стан речей аж до знищення II Речі Посполитої у 1939 р.

Порівняно з польським та єврейським, литовське та білоруське населення міжвоєнного Вільнюса було незначним[124]. Йонас Басанавічюс, засновник «Аушри», очолював Наукове товариство у Вільні аж до своєї смерті в 1927 р. У 1918–1927 рр. міським католицьким єпископом був литовець, Юргіс Матулайтіс. Проте для підтримки помітності своєї культури на належному рівні в місті просто-напросто було замало литовців. У певному сенсі Вільно також було центром білоруського життя в Польщі. Міська польська влада підривала основи існування білоруської громади, відмовляючись передавати телеграми білоруською мовою, конфіскуючи білоруські газети та закриваючи білоруські школи. Проте, навіть якщо її не підтримували, то хоча б на обмежений час білоруська культура була дозволена. Вільно стало центром білоруської літератури в Польщі, а з практичних міркувань і православні, й католицькі священики почали вживати білоруську мову. Уніатська Церква, відновлена в Польщі після її ліквідації в Російській імперії, тепер вважалася потенційною білоруською національною інституцією. Єзуїти, такі впливові під час переходу з руської мови на польську на початку XVII ст., в 1920-х рр. вважали доречним використовувати білоруську. Як ми бачили, головним чинником для появи ранньомодерної польської національності в католицько-православному прикордонні було визнання польської як місцевої мови єзуїтами та Уніатською Церквою. Визнання місцевою білоруської мови, корисної для модерних священиків, свідчило про можливість виникнення модерної білоруської нації[125].

Вільно жило осібним дипломатичним життям. У 1920–1938 рр. Литва та Польща офіційно перебували у стані війни за нього. У міжвоєнній Литві литовці були ізольовані від своєї номінальної столиці. Перемістившись до Каунаса, литовський уряд обрізав телефонну та залізничну лінії, а постійний стан війни заважав звичайним людським контактам (хоча, звісно, дехто мав паспорти обох держав)[126]. Націоналістичний проект литовської держави трактував Вільно як об'єкт невідкладної політичної уваги, водночас містифікуючи його історію та демографію. Армія відіграла важливу роль в освіті молоді, а чоловіча неписьменність, перебуваючи на регулярній дієті націоналістичної історії, впала з 15% до 1%. Протягом двох десятиліть литовські школярі вивчали, що Вільно було етнічно литовським містом[127]. Вони читали Міцкевичевого «Пана Тадеуша» у школі в скороченому переказі, звідки було прибрано всі згадки про Польщу та поляків[128]. Давні легенди, які допомагав підтримувати Міцкевич, такі як Гедимінів сон про залізного вовка, повернулись у модерне політичне життя незалежної Литви: «Залізним вовком» називалась підпільна фашистська організація, заборонена в 1930 р. «Союз звільнення Вільнюса», «Вільнюська фундація» та газета «Наш Вільнюс» були основою литовського громадянського суспільства. 9 жовтня, день захоплення Вільно Желіговським у 1920 р., було проголошено днем національної жалоби. Упродовж міжвоєнного періоду віленське питання відігравало надзвичайну роль у литовській внутрішній політиці, а політичні суперники атакували один одного за занадто м'яку позицію щодо поляків чи за поступливість перед Лігою Націй.

На міжнародній арені литовські лідери заявляли, що Польща була найбільшою загрозою миру в Європі. Прем'єр-міністр Августінас Вольдемарас, втілюючи в життя власний принцип: «ворог мого ворога — мій друг», розраховував на радянську ворожість до Польщі, аби тільки повернути Вільно Литві. Правовою підставою для литовських претензій на Вільно був договір, підписаний із більшовицькою Росією в 1920 р. Пакт про ненапад із Радянським Союзом 1926 р. був привабливий лише частково і лише тому, що СРСР визнав литовські претензії щодо Вільна. У 1927 р. Вольдемарас відмовив британському, французькому та італійському послам, які вимагали, щоб Литва встановила дипломатичні стосунки з Польщею. Пізніше того ж року він запевняв свого латвійського колегу в тому, що Польща становила більшу небезпеку, ніж Німеччина та Радянський Союз, а в 1928 р. сказав британському міністрові закордонних справ Остіну Чемберлену, що тоді як радянська загроза була «суто теоретичною», польська небезпека була «абсолютно реальною»[129]. Поміж іншим, ця литовська позиція базувалася не на стратегічних прорахунках. Литовські лідери справді вірили, що Польща загрожує їхній культурі, а тому литовська державність теж була під загрозою. З боку Росії такої загрози вони не відчували. Хоч і сумнівні з першого погляду, це були слушні думки, адже литовська культура не виграла змагання з польською, хоч і не програла його культурі російській.

Коли пізніше Вольдемарас прибув із мирними ініціативами до Варшави, він виявив, що громадська думка та литовська армія були проти будь-яких поступок[130]. Ця проблема постала перед авторитарним режимом Антанаса Сметони впродовж 1930-х рр., коли стало очевидним, що жоден із польських ворогів — СРСР чи нацистська Німеччина — не належить до друзів Литви (до речі, дружина Сметони була полькою і, як і більшість литовських діячів його покоління, він добре володів польською мовою). Згодом Сметона та більшість литовської політичної еліти зрозуміли, що ворожість до Польщі не вбереже литовської держави і що Вільно не було єдиним важливим питанням міжнародних відносин. Однак якраз успіхи литовського націоналізму зробили зміну литовської зовнішньої політики непростим завданням. Прагнення відвоювати Вільно було найпопулярнішою ідеєю литовського націоналізму серед молоді, вихованої чи мобілізованої після Першої світової війни. Правління Сметони багатьма представниками нового покоління почало розглядатись як вияв боягузтва, бо той не зайняв місто силою[131]. Повернення Вільна настільки переплелось із литовською національною ідеєю, що навіть загрожувало самому лідерові, який називав себе «батьком нації». Стосунки з Польщею були, зрештою, встановлені в 1938 р., хоча тільки після польського ультиматуму. Проте навіть ця поступка, що стосувалась лише формального встановлення зв'язків, призвела до відставки уряду й поставила самого Сметону в опозицію до більшості суспільства.

ТРАНСФЕР 1939 р.

Ліквідація польської держави нацистською Німеччиною та Радянським Союзом у вересні 1939 р. повернула віленське питання в міжнародну політику. В секретному додатковому протоколі до пакту Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 р. СРСР та нацистська Німеччина погодилися поважати «інтереси Литви щодо території навколо Вільна». Обидві сторони сподівалися використати місто для маніпуляцій литовським урядом. Швидке просування німецької армії Польщею після 1 вересня 1939 р. свідчило про те, що питання Вільна знову з'явиться на порядку денному. Литовський уряд відхилив німецьку пропозицію щодо міста в обмін на спільний напад на Польщу: Британія та Франція не схвалили б такий крок, а позиція СРСР була на той час ще невідомою[132]. Сметона та уряд також зважили, що в короткотерміновій перспективі німецька влада буде гірша за радянську; в середній — що СРСР вийде переможцем в очікуваній німецько-радянській війні; а в довготерміновій перспективі, якщо незалежність була ціною, яку треба сплатити за Вільно, краще буде укласти подібну угоду з