Вольфґанґ Шивельбуш - Смаки раю

Обмін табакерками у Стерновій «Сентиментальній подорожі»

Коротенька сценка на початку роману, коли оповідач обмінюється з ченцем табакерками, зворушувала сентиментальність доби рококо незгірш від Ґетевого «Вертера». З’являється безліч ілюстрацій, постають клуби, де обмінюються табакерками. А сам обмін ними перетворюється на символ людського братання.

Крім слизогінної дії, табака має ще один збудливий ефект. В уявленні людини XVIII століття, ніс і його слизова оболонка як жоден інший орган відкривають безпосередній доступ до мозку. «Немає органу, вразливішого за ніздрі, — стверджує один англійський трактат 1761 року («Cautions Against the Immoderate Use of Snuff»[25]), — їх укриває мережа тонесеньких нервів, таких незахищено-доступних, що, можна сказати, сам мозок явився і лежить оголений» (курсив мій. — В. Ш.). Ніс як безпосередній доступ, щось на кшталт устя мозку — здається, таке уявлення ідеально пасувало цьому органові в сторіччя Раціоналізму й Просвітництва. XVIII століття вшановує в носі не орган «найницішого» з-поміж чуттів, а орган розуму. У цьому сенсі цілком зрозуміло, чому «Енциклопедія» Дидро присвячує носові розлогу статтю, в якій читаємо таке: «Ужиток носа і його слизової оболонки вимагає щонайбільшої уваги в медичній практиці». Та й безборода мода XVIII століття, а надто гладенько виголена верхня губа, що приходить на зміну вусам і клинцюватій борідці XVII сторіччя, знаходить культурно-історичне пояснення, серед іншого, в тому, що слід було створити прямий, незаступлений заростом доступ до ніздрів.

Зацікавлення XVIII століття носом як інструментом розуму витлумачує і байдужість до — як на сьогоднішні переконання, разючих — наслідків нюхання табаки. Бо надподразнення слизової оболонки внаслідок регулярного нюхання врешті-решт робить ніс нечутливим до запахів, нерідко доходить навіть до цілковитої втрати нюху. Нюхова нечутливість — ось одне з найбільших цивілізаційних захворювань XVIII віку. Саме на цьому вибудовують аргументацію і агітацію противники нюхання. Утім, для людей придворного товариства втрата нюху не означає хоч якоїсь катастрофи, а, навпаки, радше полегшу. Паскудні запахи внаслідок браку тілесної гігієни саме на початку XVIII століття стали поволі проникати в ніс і свідомість саме як смороди. Попервах їх просто намагалися перебити. Індустрія парфумів саме у XVIII сторіччі переживає перший злет. Вона є не так виразом нової культури запахів, як радше спробою втекти від запаху тіла. I якщо табака, крім того, що виконувала збудливу дію, ще й приглушувала нюх, то сучасникам це мусило здаватися навіть вельми бажаним побічним ефектом.

5. Промисловий переворот, пиво та горілка

У 1840-х роках молодий Фридрих Енґельс сповіщає з промислових районів Англії: «Що робітники багато п’ють, цілком природно. Шериф Елісон твердить, що в Ґлазґо кожної суботи ввечері напиваються п’яними не менше 30 тис. робітників, і це число, без сумніву, не перебільшене. […] Пияцтво в усій його грубості можна бачити особливо в суботу ввечері, після получки, коли робота припиняється трохи раніше, ніж звичайно, і весь робітничий клас виходить із своїх нетрів на головні вулиці. Мені рідко вдавалося в такий вечір вийти з манчестера, не натрапивши на велику кількість п’яних, які ледве трималися на ногах або валялися в канавах. У неділю ввечері звичайно повторюються ті самі сцени, але з меншим шумом. А коли всі гроші витрачено, п’яниця йде в найближчий ломбард […] і заставляє все, що у нього ще є. […] Хто на власні очі спостерігав поширення пияцтва серед робітників Англії, той охоче повірить лорду Ешлі, що робітники щороку витрачають на спиртні напої до 25 млн. фунтів стерлінгів. Наскільки пияцтво погіршує матеріальне становище робітників, як руйнує їхнє фізичне і моральне здоров’я, який розлад вносить в родинні відносини — все це легко собі уявити»[26]. Якщо порівняти цей опис пролетарського пияцтва в ХІХ сторіччі зі спорідненими наріканнями XVI століття, може скластися враження, що відтоді мало що й змінилося. Тексти близькі навіть за добором слів. Знову й знов натрапляємо на зображення хитких постатей і пияків, що валяються у канавах; вони однаково шокують очевидців пияцтва і в добу реформації, і в часи індустріалізації.

Чи слід на цій підставі виснувати, що протягом трьох сторіч ніщо не змінилося в характері, якості, кількості й соціальному значенні випивання та пияцтва? Чи люди, що жили в добу індустріальної революції, досі випивали й напивалися так само, керуючись тими ж мотивами, з тими самими наслідками й ті самі трунки, що й люди XVІ століття?

Якраз навпаки: успіх нових напоїв — кави, чаю та шоколаду — засвідчив, що відтоді у питних звичаях сталися вельми істотні зміни. Як ми вже пересвідчилися, ці гарячі напої позбавили алкоголь статусу універсального трунку. Однак і тверезість, яку вони усталили, була обмежена окремими групами населення — передусім міщанським середнім класом. Починаючи від XVII сторіччя міщанство вважає непомірне випивання за дедалі непристойніше. Алкоголь, щоправда, не вдалося вигнати до решти, однак його одомашнили, приборкали. Міщанин п’є помірковано, до того ж у приватному колі (вдома, в клубі, із «завсідниками»). Учащати до шинку у вікторіанській Англії було мало не так само ганебно, як відвідати будинок розпусти.

Цілком інакше виглядає справа серед нижчих верств. Вони не залучені до бодай якоїсь участі у кавовій культурі XVII–XVIII століть і під оглядом пиття і надалі зберігають вірність середньовічним звичкам. У житті пролетаріату алкоголь відіграє незрівнянно важливішу роль, аніж серед міщанства. Для пролетаріату пиятика та сп’яніння не означають соціальної стигми, а, навпаки, є мало не символами класової належності. У жодному іншому соціальному класі архаїчні ритуали пиття — виголошення тостів на честь приятелів, змагання у витривалості, «хто кого переп’є» тощо — не збереглись аж так виразно, як серед робітничого класу. Іще й нині рештки цих ритуалів можна спостерегти в робітничих пивницях. Утім, було би надміру романтично, ба аж надто цинічно добачати в ролі алкоголю серед пролетаріату не більш ніж пережиток архаїчних звичаїв. Поряд із мотивом пиття як символом соціальної спорідненості вимальовується ще й інший, принаймні не менш важливий мотив: ескапізму — втечі від реальності. Робітники пили не з надміру життєвої радості; вони пили, щоб бодай на декілька годин забути злиденність свого життя. Алкоголь у будь-яку епоху, в тому числі й у Середньовіччі, був певною мірою «ліками від гризот», «від усього, що завдає клопоту». Та не можемо ідеалізувати минуле аж такою мірою, припускаючи, що до індустріалізації селяни пили просто від joie de vivre[27], тоді як робітники «топили горе» в пиятиці.