Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

class="p1">Багато людей їхали в екіпажах і сварилися; деякі сиділи нерухомо, жалюгідні, розгублені; інші гризли руки від спраги або лежали, безсило розтягнувшись, у візках. Очі коней налилися кров’ю, вудила були вкриті піною.

Тут були незліченні кеби, коляски, фургони, візки, поштові карети... Котилася фура для перевезення пива, колеса її були забризкані свіжою кров’ю.

— Дайте дорогу! — лунали крики. — Дорогу!

— Вічність, вічність! — долинало, як відлуння, здалеку.

Тут були жінки, бліді й сумні, добре одягнені, з дітьми, які плакали і ледве пересували ноги. Діти були запилюжені й заплакані.

З багатьма жінками йшли чоловіки, то дбайливі, то озлоблені і похмурі. Тут же прокладали собі дорогу обшарпанці у вицвілому лахмітті, з дикими очима, вони гучно кричали і лаялися.

Поруч із дужими робочими, які енергійно пробиратися вперед, тіснилися кволі розпатлані люди, схожі на клерків; кузен помітив пораненого солдата, залізничних носіїв і якусь жалюгідну жінку в пальто, накинутому поверх нічної сорочки.

Але, незважаючи на все розмаїття, люди в цьому натовпі мали щось спільне.

Обличчя в усіх були перелякані, змучені, відчувалося, що всіх жене страх. Всякий шум попереду на дорозі, суперечка через місця у возі змушували весь натовп прискорювати крок; навіть люди, до того налякані і змучені, що їм підгиналися коліна, раптом, точно гальванізовані страхом, ставали на мить енергійнішими.

Спека і пил виснажили натовп. Шкіра в людей пересохла, губи почорніли і потріскалися. Всіх мучила спрага, всі втомилися, всі натрудили ноги.

Повсюди лунали суперечки, докори, знеможені стогони; у більшості людей голоси були хрипкі і слабкі. Натовп час від часу скрикував, ніби приспів:

— Швидше, швидше! Марсіани йдуть!

Деякі зупинялися і відходили вбік від людського потоку.

Шлях, на якому стояла коляска, виходив на шосе і здавався відгалуженням лондонської дороги. Його захльостував бурхливий приплив, натовп відтисняв сюди слабших; постоявши тут і відпочивши, вони знову кидалися в тисняву.

Посеред дороги лежав чоловік з оголеною ногою, перев’язаною закривавленою ганчіркою, і над ним схилилися двоє. Щасливець, у нього знайшлися друзі.

Маленький дідок із сивими, підстриженими по-військовому вусами, у брудному чорному сюртуку, вибрався, накульгуючи, з тисняви, сів на землю, зняв черевик — носок був у крові, — витрусив дренаж і знову надягнув.

Дівчинка років восьми-дев’яти кинулася на землю біля паркану неподалік від мого кузена і розплакалася:

— Не можу більше йти! Не можу!

Кузен став втішати дівчинку, підняв її і відніс до міс Елфінстон.

Дівчинка злякано притихла.

— Елен! — жалібно кричала якась жінка в натовпі. — Елен!

Дівчинка раптом вирвалася з рук кузена з криком:

— Мама!

— Вони йдуть, — сказав чоловік, що їхав верхи.

— Геть з дороги, агов, ви! — кричав, підвівшись на козлах, якийсь кучер.

Кузен побачив закриту карету, яка звертала зі шляху. Пішоходи розступилися, розштовхуючи одне одного, щоб не потрапити під копита.

Кузен відвів поні ближче до паркану, карета проїхала повз і зупинилася на повороті. Це була карета з дишлом для пари, але запряжений був тільки один кінь.

Кузен смутно розрізняв крізь хмару пилу, що двоє чоловіків винесли когось із карети на білих ношах і обережно поклали на траву біля живої огорожі. Один з них підбіг до кузена.

— Є тут де-небудь вода? — запитав він. — Він помирає, пити просить... Це лорд Гаррік.

— Лорд Гаррік? — вигукнув кузен. — Коронний суддя?

— Де тут вода?

— Може, в одному з цих будинків є водогін, — сказав кузен. — У нас немає води. Я я боюся залишити своїх.

Чоловік став проштовхуватися крізь натовп до воріт будинку.

— Вперед! Вперед! — кричали люди. — Вони йдуть! Не затримуйте!

Кузен помітив бороданя з орлиним профілем, у руці він ніс невелику валізу; валіза розкрилася, з неї посипалися золоті соверени, зі дзвоном вони падали на землю і котилися під ноги людей і коней.

Бородань зупинився, тупо дивлячись на золото; голобля кеба вдарила його в плече, він похитнувся, скрикнув і відскочив, мало не потрапивши під колесо.

— Дорогу! — кричали йому. — Не зупиняйтесь!

Щойно кеб проїхав, бородань кинувся на землю, простягнув руки до купи монет і став пхати їх пригорщами в кишені. Раптом над ним здибився кінь; він підвівся, але відразу ж впав під копита.

— Стій! — закричав кузен і, відштовхнувши якусь жінку, кинувся вперед, щоб схопити коня за вуздечку.

Але, перш ніж кузен встиг це зробити, почувся крик, і крізь клуби пилу він побачив, як колесо проїхало по спині чоловіка. Кучер хльоснув батогом кузена. Ревіння натовпу оглушило його.

Нещасний корчився в пилу серед золотих монет і не міг піднятися; колесо, переїхавши його, пошкодило хребет, і нижня частина його тіла була паралізована. Кузен намагався зупинити наступний екіпаж.

Якийсь чоловік верхи на вороному коні зголосився допомогти.

— Стягніть його з дороги! — крикнув він.

Він схопив чоловіка за комір і потяг убік, але той все силкувався підібрати монети і люто бив кузена по руці кулаком, стискаючи жменю золота.

— Не зупиняйтеся, проходьте! — кричали позаду. — Дорогу, дорогу!

Почувся тріск, і дишло карети вдарилося у візок, який зупинив чоловік на вороному коні. Кузен повернувся, і людина із золотими монетами приловчилася і вкусила його за руку. Вороний кінь кинувся, а кінь з візком промчав повз, ледь не задівши кузена копитом. Він випустив віжки і відскочив.

Він бачив, як злість змінилася жахом на обличчі нещасного, що лежав на землі; наступної миті кузена відтіснили, він втратив чоловіка з поля зору і з великими труднощами повернувся на шлях.

Він побачив, що міс Елфінстон затулила очі рукою, а маленький хлопчик з дитячою цікавістю широко розплющеними очима дивиться на запилену чорну купу під колесами екіпажів.

— Поїдемо назад! — крикнув кузен і став повертати поні. — Треба вибратися з цього пекла!

Вони проїхали сто ярдів в зворотному напрямку, поки знавіснілий натовп не зник за поворотом.

Проїжджаючи повз канави, кузен побачив під огорожею мертво-бліде, вкрите потом, спотворене обличчя вмираючого. Обидві жінки сиділи мовчки, їх трусило мову пропасниці.

За поворотом кузен зупинився. Міс Елфінстон була дуже бліда; її невістка плакала і забула навіть про свого Джорджа.

Кузен теж був вражений і розгублений. Ледь від’їхавши від шляху, він зрозумів, що немає іншого виходу, як знову спробувати його перетнути. Він рішуче повернувся до міс Елфінстон.

— Ми все ж таки повинні там проїхати, — сказав він і знову повернув поні.

Другий раз за цей день дівчина виявила незвичайну силу