Володимир Миколайович Верховень - Стара хвороба

— Коли вподобали що-небудь, то, будь ласка, беріть… Хоч і всі… Мені вони вже ні до чого…

Зулейха вибрала кілька п’єс із ілюстраціями, щоб почитати перед сном, і спитала:

— Чому після війни ви не повернулися до Парижа, щоб закінчити освіту? Адже ваш вік дозволяє…

Юсуф прикро усміхнувся і поглянув на полковника:

— І вік уже не вельми дозволяє, але ще більше — голова. Після всього, що з нами сталося, яка голова здатна утнути тонкощі науки? Я правильно кажу, командире?

Полковник розсміявся:

— Чому не хочеш сказати правди моїй дочці?

Юсуф, вдаючи здивування, підвів брови:

— Хіба може бути більша правда, ніж ця? Що тут ще додати?

Полковник обернувся до Зулейхи і напівжартома-напівсерйозно сказав:

— Юсуф міг би повернутися до Франції лише в одному випадку. А саме, не приведи Аллах, якщо почнеться нова німецько-французька війна… У нас є договір з Німеччиною: ми повинні на добровільних засадах разом з ними висадитися в Марселі. Адже так?

— Не треба, командире.

Полковник сів у кабінетне крісло Юсуфа і почав крутити в руці ручку.

— Юсуф — непримиримий ворог французів, Зулейхо… І хоча він чудово знає французьку, любить читати, він навіть не торкається до цих книжок. Можливо, навіть заклявся цього не робити.

Зулейха зацікавлено спитала:

— А чому? Хіба ми зараз не в добрих відносинах з усіма колишніми ворогами? Навіть з тими, хто заподіяв нам значно більше лиха, ніж французи. З тими, хто дійшов майже до самої Анкари, і то ми…

Полковник хотів добитися пояснень від Юсуфа. Через те вдав, ніби погоджується зі словами дочки:

— Юсуфе, вона міркує логічно, мусиш відповісти…

— Командире, тут не в логіці справа, це все почуття… Ви не забувайте, що я людина груба й дика…

— Ні-ні. Це не розмова. Скажи чому.

І хоча здавалося, що вони жартують, було видно, як на чолі в Юсуфа почали надиматися вени.

Юсуф звернувся до дівчини, але якось плутано:

— Не приведи Аллах, але припустимо, що хтось із них заподіяв зло вашому батькові… Там теж у новобранці не дурнів яких набирають, уміють боронитися, як слід… Отож — вони квити, можливо, настане день і укладуть мир… А якби сталося так, що зло заподіяв я, чи пробачив би він мені?

Дівчина розсміялася:

— Я не зовсім зрозуміла, що ви хотіли сказати.

— Зараз зрозумієте. Ні, він мені не пробачить… Бо я назвав його своїм командиром… І якщо я заподію паскудство йому, то порушу закони людяності. Але з точки зору війни це правильно. І за законами природи теж. Звір вихоплює шматок із пащі іншого звіра і пожирає його… Ви знаєте, скільки маленьких деревець найжахливішим чином знищили он ті могутні дерева, що оточують наш сад, доки дійшли свого зросту? Ні? І ніхто, крім Аллаха, не знає. Чому, на вашу думку, наші сусіди нападають на нас, щойно відчують свою перевагу? Чому вони загарбують наші сади, виноградники, а потім зганяють туди на роботи наших дітей, мов бидло? Бо це їх право — право сильнішого. Такі вже ми є від природи, таке наше єство, такими нас створив усемогутній Аллах. Так само, якби мав владу в руках, учинив би й я…

— Але чому тоді всі мають на це право, а от французи… Юсуф, жестом, який міг здатися грубим і який потім страшенно дратував Зулейху, зупинив її:

— Даруйте. Тепер, якщо дозволите, розповім, чому не французи. Трохи пізніше… Я вам поясню… Візьмімо, наприклад, англійців. Англія — країна торговців. Вони завжди грають з відкритим заборолом. Хтось віддав усе, що мав. Крім того, поставив на карту своє життя, а потім, коли побудував флот, сказав що він найбільший у світі пірат. І звичайно ж, маючи такий флот і таку силу у своїх руках, він легко обкладе даниною весь світ… Та він не здатний на самопожертву, бо вважає її можливою виключно задля вигоди чи задля розваги. А якби я опинився на його місці, чи вчинив би я інакше? Якби це я вхопив раптом у руку корець, то чи не сказав би й собі: «А чи не скуштувати й мені хоч раз шербету з індійського фініка»? І коли б у кінці війни переміг не він, то хіба не захопив би і я Лондон так само, як вони захопили Стамбул? Так, а тепер про те, чому англійцям можна пробачити те, чого не можна пробачити французам… Яка різниця, кажете? Зараз я вам відповім, Зулейхо-ханим.

Ми знали французів з різних сторін: і як наших навчителів, і як друзів… Ми приєдналися до знаменитої декларації прав людини. Ми повірили заявам їхніх філософів, учених, письменників, навіть політиків: «Над усе ми шануємо істину, красу, людинолюбство». Ми це прочитали, переклали, втлумачили нашим дітям на шкільних заняттях. Семирічних діточок — аякже! — ми змушували вчити французьку. За прикладом багатьох я поїхав здобувати освіту до іхньої країни. Я сидів у класі разом з їхніми дітьми. Для мене вони були братами, вчителі — батьками… От яке місце вони посідали в моєму серці. Але коли потім я побачив їх спочатку в Чанаккале, а потім і в Стамбулі, в мені прокинулася звірина лють. Мабуть, у них є на те свої причини, вони завжди знайдуть собі виправдання. Але, як я вже казав, я з тих ненормальних, що потрапляють у полон почуттів. Я не в змозі їх зрозуміти. Я лише знаю, що люди, яких я вважав і називав своїми вчителями, батьками, братами, шанованими людьми, а тому довгі роки любив, у найважчий для мене час підступно вдарили мене. І що ще гірше, вони дивилися на мене не як на переможеного, а як на щось жалюгідне і нікчемне. Вони казали «Стамбул захоплено». Я вам присягаюся, я сказав тільки: «Гаразд… Від ворога добра чекати годі. Залишається нарікати на лиху долю». Та коли генерал Франше д’Еспере почав з нашою державою говорити тоном повелителя, це довело мене до сказу. А коли вони почали висаджуватися на півдні…

Юсуф раптом посміхнувся й замовк: він боявся, що, запалившись, наговорив багато зайвого, незрозумілого для Зулейхи. Чи не глузуватиме дівчина, раптом він здався їй смішним?

— Ви дошкулили до серця, командире, — сказав він. — Щораз, як почну розповідати, так…

Полковник помітив жвавий інтерес Зулейхи і попросив: — Юсуфе, розкажи про випадок з літаком в Адані.

Та Юсуф усе відмовлявся:

— Не варто… я на язик лихий, ще бовкну спересердя яку дурницю… Незручно перед Зулейхою-ханим.

Тоді розповідь почав сам полковник:

— Юсуф був в Адані