Стефані Берджіс - Дракон із шоколадним серцем

коням, по них тупцяли сотні перехожих, які сновигали туди й сюди, ані на мить не сповільнюючи руху. Дракони ніколи б не зголосилися жити в такій тисняві з тисячами й тисячами інших істот обіч. Адже тут місця не було навіть для того, щоб розправити крила чи голосно загарчати, повідомляючи, що ця простора територія належить лише їм.

Тут що, геть нікому не потрібен простір, щоб дихати?

Я замислилася над цим, сповільнивши крок і похмуро споглядаючи натовп довкола. Аж раптом іззаду до мене наблизилася галаслива купка якихось людей. Вони підступилися так близько, що останньої миті я мусила відсахнутися, щоб мене просто не збили з ніг. Я вже ладна була гримнути на них — аж тоді помітила їхні промовисті чорні шати. Рот мій сам собою заклацнувся, а в грудях усе стиснулося в грудочку від несподіваного нападу паніки. Я заклякла, наче безпорадна тваринка, якій нема де сховатися.

Бойові маги! Мене ціле життя попереджали, що від них слід триматися якнайдалі. «Не дозволяйте їм себе побачити, — казав дідо. — Аж допоки з того моменту, як затвердіє ваша луска, мине принаймні сотня років, розвертайтеся й летіть геть якомога швидше, щойно добачите цю чорну оболонку!»

Але ці бойові маги й гадки не мали, що йдуть повз замаскованого дракона. Вони навіть не глянули на мене, коли проходили повз, — надто вже захопилися суперечкою.

— Хай там що собі думає король, ми не можемо вдавати, ніби нічого не відбувається! Над віддаленими провінціями були помічені п’ять драконів! Щось сколошкало цих чудовиськ уперше за кілька десятиріч. Якщо вони готуються до серйозного нападу…

— Вони вже десятки років не нападали на людей!

— Але ми мусимо бути напоготові. Якщо нападемо першими й заскочимо їх зненацька…

— Може, нам удасться пом’якшити їхню луску особливою отрутою-розчинником…

— Чи спрямувати їхнє полум’я назад їм до горлянок…

Лишенько! Жах скрутив мені шлунок, мало не змусивши зігнутися навпіл. Тим часом голоси магів затихли вдалині, чорні шати розчинилися в натовпі.

Це ж вони про мою родину говорили!

«Хай там що вони робитимуть, у них нічого не вийде, — сказала я собі. — Не вийде, достоту анічогісінько не вийде!» Я подумки панічно товкмачила це самій собі, несамовито намагаючись повірити у власні слова. «У них не вийде простромити затверділу луску дорослого дракона. Дурнуваті маги! Та якщо вони лише спробують, моя родина їх зжере!»

І я не подарую їм такого задоволення, не злякаюся. Ні!

Я змусила себе виструнчитися — і мало не врізалася в купку жінок у пишних сукнях, що проходили ліворуч від мене. Я відсахнулася саме вчасно, але вони, здається, навіть не помітили, що заледве уникнули зіткнення. Жодна з них навіть не глянула на мене — вони просто пропливли повз, і далі теревенячи, наче нічого не сталося. Мені довелося також рушити далі, бо інакше натовп, що натискав ззаду, просто збив би мене з ніг.

Хвала Богові, я зможу повернутися до кухні, коли завершиться цей паскудний «вихідний по обіді». Але зараз я застрягла серед юрби, і шоколаду, мого рятівника, ніде і близько не було…

Я відкинула голову назад і з сумом подивилася повз скупчення міських дахів на величезні зелені пагорби в сірій туманній далечіні, ген за височезною баштою із дзиґарем. Хмари сьогодні були такі низькі й важкі, що я могла роздивитися хіба початок гірського кряжу, де мешкала моя родина, — він здавався темною плямою вдалині, схованою за сірою мрякою. Якби ж то я не знала, на що дивлюся, я б і не здогадалася…

Я закліпала. Потім потерла очі, і мені перехопило дух.

Ця плямка що, рухається? Так! Вона наближалася. Вона…

Ні.

Хмари посунули далі, а я видихнула — враження було таке, наче мені щосили дали стусана в груди. Гірський кряж височів удалині, незрушний і непроникний. Це була просто гра світла, яка ввела мене в оману.

Дурість. Дурість, дурість, дурість!

Я встромила нігті в долоні, наче пазурі.

Мабуть, моїх родичів і справді помітили десь над провінцією, але вони ніколи не наблизяться до справжнього людського міста. А це ще була й столиця, де жив король, увесь його двір і армія. Дідо ніколи б не припустився такої дурості… І, авжеж, я ні на що таке й не сподівалася.

Отже, не існувало жодної підстави для того, щоб у моїх жалюгідних людських грудях раптом щось заскімлило. І для того, щоб волога заструменіла просто з моїх слабких людських очей, — також.

Я що, і справді плакала? Отак-от, на привселюд?

Я стиснула зуби й ковтнула сльози.

Це виявилося ще болючіше, ніж проковтнути вогонь.

Але я була драконом.

Я була могутньою.

Я закліпала очима й кинулася проштовхуватися крізь натовп, дозволивши людським теревеням, їхньому запаху, їхній нестерпній близькості накрити себе з головою.

Я й досі була найжахливішим створінням у цьому місті. Але я не зважувалася знову звести очі до неба.

Розділ дванадцятий

Коли я нарешті повернулася до «Шоколадного серця», сіре небо вже потемніло, набувши похмурого вугільно-чорного відтінку, а повітря стало щільним і зимним. Шоколадний будинок був уже зачинений. Мені довелося тарабанити в замкнені двері, щоб Марина почула й впустила мене до зали, яка потопала в потемку.

На щастя, вона ще не встигла піднятися на другий поверх, де були розташовані її кімнати. У теплій кухні й досі горіли свічки, а Горст пив шоколад, сидячи кінець столу. Цей останній разом із двома стільцями притягли сюди із зали. На стільниці лежав аркуш паперу, на якому було свіжим чорнилом набазграно щось схоже на рецепт. Коли я слідом за Мариною увійшла до кухні, Горст глянув на мене, обіруч стискаючи наполовину повну порцелянову філіжанку.

— Будь ласка, — мовив він. — На Бога, скажи мені, що це не ти під вікнами нашої крамнички влаштувала справдешню колотнечу з однією з посіпак лорд-мера!

— Колотнечу? — закліпала я, намагаючись уторопати незнайоме слово. Мій мозок теж промерз, так само, як і тіло, і його наче повила якась сіра габа.

— Бійку, — сухо пояснила Марина, сідаючи навпроти Горста. Вона взяла зі столу філіжанку й поцікавилася: — Ну ти хоч стусанів їй добряче наставила?

— Ні, — зізналася я з жалем. — Лише копнула одненький раз.

— Боже милий! — Горст зі стукотом тицьнувся чолом у стіл поряд із аркушем паперу. — Марино… — простогнав він.

— Цить! — Моя працедавиця глянула на мене, примружившись. Не знаю, що саме впало їй в очі в моєму обличчі, але вона підсунула до мене філіжанку шоколаду.

— От, — мовила