Стефані Берджіс - Дракон із шоколадним серцем

Хіба ж ні? Вона могла просто приготувати щось за власним рецептом і приписати це йому, як зробила б кожна нормальна ділова жінка. Натомість вона його образила — його, найважливішу після короля людину в місті! — і тепер ніхто з інших крамарів ніколи не візьме її на роботу. А також подейкують, що лорд-мер заприсягся, що, якби його власний небіж не був її підмайстром, він би… Йой! Зачекай-но. Зачекай! — Брови Сілке рвучко злетіли догори. — Певна річ! Я зрозуміла! То от для чого тобі знадобилася моя допомога!

Демонструвати власну слабкість я просто ненавиділа. А відтак схрестила руки на грудях і виструнчилася, Щоб здаватися якомога вищою.

— Лорд-мер намагається нас зачинити, — повідомила я незрушно. — Нам треба привернути людей на наш бік.

Хоч якою мірою я була заклопотана на кухні, мені не могло не впасти в око, що в затишній, з пофарбованими в кольори полум’я стінами залі «Шоколадного серця» сиділо зовсім не багато відвідувачів порівняно з тими натовпами бомонду, що наповнювали оті піжонські шоколадні будинки в Першому районі. Шоколадні будинки залежали від грошей, як і решта людського суспільства, і саме відвідувачі — хай навіть які набридливі вони були — приносили срібні монети, тим самим підтримуючи їхнє існування.

Тепер, коли проти нас замірився сам лорд-мер, нам потрібна була будь-яка підтримка.

— Овва… — Сілке притулилася спиною до стіни квіткарні, між кошиками з блакитними, рожевими й ліловими квітами, і обхопила себе за плечі, міцно впершись ногами в землю. Погляд її став замисленим і якимось відсутнім. — Еге ж, розумію… У такому разі…

— Так? — Я подалася вперед.

— Вам потрібно залучити нових клієнтів, і то якнайшвидше… — зауважила вона. — Ще й упливових. А ще краще, якщо вони почнуть якомога гучніше розводитися про те, які ви чудові, допоки ваш шоколадний будинок не стане аж таким відомим, що лорд-мер просто не подужає отак-от, з доброго дива, вас закрити…

— І? — Я дивилася на неї, несамовито намагаючись зрозуміти вираз її обличчя. Саме задля цього я до неї звернулася. Саме тому я надумала скористатися порадою єдиної людини, яку знала і яка добре розумілася на махлярстві. — Можеш таке утнути?

Гострий погляд Сілке зустрівся з моїм. На губах її з’явилася нахабна посмішка.

— Оце так буде завданнячко, — мовила вона. — Я одразу попереджаю: щоб розплатитися зі мною за таке, самою купівлею сукні ти не відбудешся…

Сілке й справді знала це місто. Закидаючи мене тисячею запитань про «Шоколадне серце» для свого «дослідження» й метикуючи над тим, як змусити інших людей полюбити цей шоколадний дім так само, як любила його я, вона вела мене від одного різнокольорового кварталу до іншого, упевнено й невимушено просуваючись крізь юрбу. На всіх вулицях крамарі й крамарки віталися з нею, називаючи на ім’я. Я бачила, як вона пильнує, завважує кожну дрібничку довкола, і далі ставлячи мені на диво доречні запитання про шоколадний будинок. Сілке навіть спромоглася наче між іншим поцікавитися й моїм власним минулим. Певна річ, я їй нічого не розповіла. Може, я й стала довіряти кільком людям, але таємниця щодо того, ким я була насправді, належала тільки мені. Утім мені було до вподоби брати участь у цьому двобої, під час якого вона так і сяк намагалася вивідати в мене правду, а я щоразу ухилялася від її запитань. Це було схоже на жартівливий герць, де замість пазурів були слова, — і вона була гідним супротивником, першим, якого я зустріла, відколи змінила подобу.

Нарешті вона всміхнулася й похитала головою — і я з подивом збагнула, що всміхаюся їй у відповідь.

— Не зважай, — мовила вона. — Хочеш лишитися загадкою? Але я все одно колись розгадаю її — так само як збагнула, що таке той твій шоколадний будинок. А поки що можеш довірити мені вирішення своєї проблеми.

Вона глянула на небо — уже вечоріло — і зітхнула.

— Мені треба повертатися на берег, бо Дітер казитиметься. Але не хвилюйся, Авантюрино… уже незабаром ти отримаєш від мене звістку.

Вона рушила геть, насвистуючи собі під ніс, і я майже чула, як коліщатка в її мозку обертаються, вигадуючи новий план.

Усе ще всміхаючись, я відвернулася.

Певна річ, драконам не потрібні люди-друзі. Але якби були потрібні…

Вона стала б доброю подругою.

Треба було повертатися до роботи, якщо я мала намір умовити Марину й Горста заплатити ті гроші, що їх я пообіцяла Сілке. Але повернутися просто зараз я не могла. Мені наказали не потикатися до «Шоколадного серця» аж до вечора, а якщо Марина чогось сподівалася від своєї підмайстрині, то це послуху. Отже, замість того, щоб рушити до будинку, я заходилася звільна вештатися вулицями Драхенбурґа, спостерігаючи за всіма дивницями людського міста.

Упродовж останнього тижня я дізналася чимало нових слів і понять, але й досі мене вражало те, чого могла сягнути людська вигадливість.

У крамницях Драхенбурґа продавали все що завгодно, і навіть таке, чого я уявити була неспроможна. Тиняючись із одного кварталу до іншого, я зазирала до кожної вітрини, повз яку проходила. Я бачила височезні, схожі на башти торти, і крихітні скляні слоїки, від яких нестримно пахтіло таким їдким штучним ароматом, що я починала чхати, щойно він долинав до мене крізь відчинені двері крамниць. Я проходила повз яскраві, барвисті кав’ярні, де було повно балакучих жінок і дітлахів, і ресторації зі стінами, забраними темними панелями, — там роєм роїлися чоловіки, які курили й читали газети. А ще тут були крамниці з такою кількістю вщент заставлених книжками полиць, що мій брат Яспис аж загарчав би від жадібності, щойно їх побачивши.

Мені впала в око неймовірна дивовижа — вітрина, заставлена іграшками, де ціла армія крихітних дерев’яних чоловічків крокувала маршем туди й назад, тримаючи мацюпусіньку зброю. Помаранчево-зелені дерев’яні дракони загрозливо махали барвистими крилами на тих крихітних людців, зачаївшись у кутку вікна, а їхні пащеки були в червоних краплях фарби, що мала означати кров.

Я так заздрила цим драконам!

Я б і далі роздивлялася ці химерні іграшки — дідо ніколи не приносив нам нічого такого! — але вже за мить мене відштовхнула в бік юрба людських дітей у супроводі літньої сивої жінки, яка позіхнула й знизала плечима, угледівши мене. Малеча ж кинулася пропихатися повз мене, відштовхуючи одне одного ліктями від вітрини.

Але тиснява тут була не тільки в крамницях. Навіть ліхтарні стовпи були в якихось папірцях, наклеєних чи прикноплених, — ці аркушики сповіщали про якісь крамниці чи прийдешні події. Клапті папірців літали над брукованою вулицею, падаючи під копита