Генрі Девід Торо - Волден, або Життя в лісах

праці, а можливо, бо вона не дає їм впасти у ще страшніші гріхи; їм мені сказати нічого. Тим, хто не знає, що робив◦би, якби раптом отримав більше вільного часу, я порадив◦би працювати вдвічі тяжче, доки не зуміють викупити себе з неволі й не здобудуть вольної. Що ж до себе самого, то я виявив, що найбільшу незалежність дарує поденна робота, особливо враховуючи, що аби прогодувати себе рік, потрібно пропрацювати лише тридцять-сорок днів. День робітника закінчується, коли сідає сонце, і решту часу він може присвятити заняттям, які його цікавлять, незалежним від роботи, а його працедавець не відає спочинку від рахунків від початку року й аж до кінця.

Коротко кажучи, віра й досвід підказують: якби ми жили скромно й мудро, тримали б душу в тілі принагідними заняттями, а не тяжкою працею — врешті, перетворилися ж серйозні заняття простіших народів на забаву для окультуреніших. Людина не конче мусить заробляти собі на життя в поті чола — хіба що хтось пітніє легше, ніж я.

Один мій юний знайомий, який отримав у спадок скількись там акрів, сказав, що хотів◦би жити, як я, якби мав до того засоби. Я не хотів◦би, щоб хтось наслідував мій триб життя: по-перше, немає знаття, чи не знайду я іншого способу, перш ніж наслідувач досконало вивчить старий, а по-друге, я хочу, щоб у світі було якомога більше різних людей — і най кожен сумлінно шукає та прокладає власний шлях замість наслідувати батьківський, материнський чи сусідський. Най молодь будує, садить чи ходить під вітрилом, аби їй тільки не заважали робити те, до чого лежить душа. Моряки й раби-втікачі визначають шлях за вказівною Полярною зорею, і так само ми всі черпаємо мудрість із єдиної математичної точки — і того на життя вистачить. Навіть як ми не прибудемо в порт у домовлений час, ми не зіб’ємося з правдивого курсу.

Поза сумнівами, у цьому випадку те, що правдиве для одного, правдиве й для тисячі, адже кілька покоїв можна накрити одним дахом, підмостити одним льохом і розділити однією стіною, а великий дім не є пропорційно дорожчим за малий. Але я надаю перевагу життю на самоті. Ба більше, зазвичай збудувати дім самому дешевше, ніж переконати іншого в перевагах спільної стіни. Навіть як стіна у вас спільна, вона через економію зазвичай виходить благенька, а сусід може виявитися кепським господарем і не підтримувати ладу на своїй половині. У більшості випадків співпраця вкрай часткова й поверхова, а істинна співпраця — це така рідкість, що годі й шукати: гармонія нечутна людському вуху. Той, хто вірить, із довірою співпрацюватиме з іншим, а коли віри нема, то житиме, як решта світу, хай◦би до кого доєднався. Адже співпрацювати (у найвищому значенні цього слова і в найнижчому) — це спільно заробляти на життя. Я чув, що нещодавно два юнаки разом вирушили в мандри. Один без копійки за душею, тож зароблятиме дорогою, напинаючи вітрила кораблів і водячи плуг, а другий з векселем у кишені. Недовго вони пробудуть супутниками, недовго співпрацюватимуть, адже один не працюватиме взагалі. По першій◦же цікавій загрозі у пригодах їхні шляхи розійдуться. Та насамперед, як я вже натякав, той, хто мандрує самотиною, може вирушити вже сьогодні, а той, хто мандрує з іншим, мусить дочекатися, доки підготується супутник, і хтозна, скільки протриває очікування.

*

«Але ж ці розумування вкрай егоїстичні», — казали деякі мешканці мого містечка. Визнаю: досі я здебільшого відмовляв собі у приємності зайнятися доброчинністю. Почуття обов'язку штовхало мене на певні жертви; зокрема, довелося відмовитися й від цієї втіхи. Дехто поклав усеньке своє красномовство на те, щоб переконати мене заопікуватися якоюсь бідною родиною в містечку; і якби мені нічого було робити — диявол-бо знаходить заняття тим, хто лінькує, — я справді спробував◦би присвятити себе цій справі. Утім, коли я вирішив зробити собі таку приємність і заробити в небес облігацій, забезпечивши певним незаможним особам такі ж гаразди, якими володію сам, і навіть запропонував це їм, всі до одного без вагань сказали, що воліють бідність. Мої співгромадяни й співгромадянки так дбають про добробут інших містян, що, напевно, бодай одній особі можна займатися іншими, менш гуманістичними справами. На доброчинність, як і на будь-яке інше заняття, також потрібен талант. Що ж до добродійства, то це — одна з тих професій, де ніколи не буває вакансій. Ба більше, хай◦би як дивно це звучало, спробувавши себе в цій царині, я встановив, що вона не пасує моїй натурі. Мабуть, не варто мені свідомо й рішуче відмовлятися від свого покликання, аби чинити саме те добро, якого вимагає суспільство, адже, мовляв, тільки це й порятує світ; на мою ж думку, світ тримається на подібній до моєї, але нескінченно більшій затятості в інших царинах. Але не мені стояти між людиною та її покликанням. Тому, хто чинить добро від щирого серця, вкладаючи душу й саме життя, скажу: «Стій на своєму, навіть якщо світ називає твоє добро злом (імовірно, так і буде)».

Я далекий від того, щоб вважати свій приклад винятковим; безперечно, чимало моїх читачів наводять схожі виправдання. Без вагань скажу, що я прекрасний найманий працівник до будь-якої роботи (і байдуже, чи погодяться зі мною сусіди), але най роботодавець вирішує, що мені робити. Якщо я й роблю щось добре у традиційному значенні цього слова, то воно лежить на узбіччі мого життєвого шляху і здебільшого діється ненавмисне. Кажуть так: хай◦би ким ти був, хай◦би де ти був, негайно чини добро з милосердя, не намагаючись примножити своїх статків. Якби я взявся проповідувати, сказав◦би радше так: поклади собі стати добрим. Чи ж мусило Сонце зупинитися на досягнутому, розгорівшись до яскравості Місяця чи зірки шостої величини[123], — блукати, як Робін Паливода[124], зазирати у вікна котеджів, під'юджувати сновид, псувати м'ясо й оприявнювати тьму, — замість того, щоб невпинно примножувати своє дружнє тепло й щедрість, доки не стане таким яскравим, що жоден смертний не зможе поглянути йому в лице, весь цей час і далі обертаючись навколо світу по своїй орбіті та примножуючи блага на землі, чи то пак, як виявила правдивіша філософія, даючи світові обертатися навколо себе, аби його блага примножувалися? Бажаючи довести своє божественне походження власною щедрістю, Фаетон позичив на день колісницю Сонця, але збочив з уторованого шляху і попалив будинки на нижніх вуличках небес, спопелив земну поверхню, висушив усі ручаї й перетворив великий клапоть землі на пустелю Сахара. Урешті Юпітер сторчголов пожбурив його на землю ударом блискавки, а Сонце, оплакуючи його