Генрі Девід Торо - Волден, або Життя в лісах

просторікує про своє «умеблювання» — скажімо, чи воно застраховане? «Але що ж мені зробити з умеблюванням?» Отоді я й бачу, що легковажний метелик заплутався в павучих сітях. Припустімо, вам видається, що в когось немає непотребу, але розпитайте їх ретельніше — і виявиться, що вони просто поскладали його в чужім сараї. Нинішня Англія видається мені джентльменом похилого віку, який подорожує з горою багажу — мотлоху, що назбирався за довгі роки господарювання, а рука не піднімається спалити: велика валіза, маленька валізка, коробка для капелюха і ще торбинка. Бодай перші три можна викинути спокійно. Нині навіть здоровому не під силу взяти ложе своє та й піти, тож хворому я й поготів раджу облишити своє ложе й тікати світ за очі. Коли я бачу, як іммігрант ледве бреде, зігнувшись під вагою мішка з усім своїм добром — цього велетенського чиряка, що мовби виріс у нього на карку, — я його жалію, і не тому, що це все його майно, а тому, що він мусить оце все нести. Коли я вже мушу тягати за собою капкан, най він бодай буде легким і не перетискає життєво важливих частин тіла. Та чи не мудріше взагалі не вкладати своїх лап у капкани?

До слова, зауважу, що не мусив тринькати гроші на фіранки, адже в мої вікна не зазирає ніхто, крім сонця й місяця, а вони хай дивляться. Хай◦би що там казали люде, від місячного сяйва молоко не кисне і м'ясо не псується, а на сонці меблі не розсохнуться й килим не вигорить. Якщо дружні обійми сонця часом надто гарячі, я все одно вважаю мудрішим ховатися за тими фіранками, які дарує нам природа, не додаючи зайвого мотлоху до свого господарства. Одна пані хотіла подарувати мені килимочок, але в домі мені забракло місця, а в домі чи поза ним — часу, аби його вибивати, тож я відмовився: волію витирати ноги об дерен перед порогом. Краще уникати навіть зародків зла.

Нещодавно я побував на розпродажі предметів, які належали одному священнику, чиє життя не було безпредметним:

Як лихо хто діє, то вдіяне живе й по його смерти[120].

Як то водиться, значну частину майна складав мотлох, який почав громадити ще його батько. Був там, зокрема, й висушений глист. А◦тепер цей непотріб, що пролежав пів століття на горищі й по смітниках, не спалили на очищувальному стосі, а виставили на аукціон, тобто примножили. Сусіди збіглися подивитися, все розкупили й сумлінно рознесли по власних горищах і смітниках, де це дрантя збиратиме пил, доки його знову не виставлять на продаж — і тоді все почнеться спочатку. У прах повертаючись, прах примножуємо.

Можливо, нам пішло б на користь, якби ми перейняли звичаї певних дикунських народів, адже ті бодай наслідують щорічне скидання шкіри — подумки, хоча не конче в реальності. Чи ж не варто й нам впровадити «гуляння» чи «свято першого врожаю», що його Бартрам[121] описує серед звичаїв муклаських індіанців? «Під час гуляння, — пише він, — містяни, добувши новий одяг, нові казанки, нові каструльки й інше начиння й умеблювання, збирають зношений одяг та інше дрантя, замітають і вичищають свої оселі, площі й ціле місто від бруду, а непотріб, решту зерна й інші зайві запаси скидають на спільну купу і спалюють. Випивши цілющого відвару й відбувши триденний піст, вони гасять всі вогні в місті. Протягом посту утримуються від задоволення всіх пристрастей і потреб. Усім відпускають гріхи й переступи, лиходії можуть повернутися до рідного міста. Четвертого ранку первосвященник добуває новий вогонь на головній площі, тручи сухі палички одна об одну, і звідти в кожну оселю доставляють нове, очищене полум'я».

Потім містяни три дні бенкетують молодою кукурудзою та фруктами, танцюють і співають, «а ще чотири дні приймають гостей і святкують зі своїми друзями з іншим містечок, які так само очистилися й підготувалися».

Мексиканці практикували таке саме очищення кожні п'ятдесят два роки, бо вірили, що надходить кінець світу.

Я ніколи не чув про правдивіше таїнство, тобто, за нашими словниками, «зовнішній і видимий прояв внутрішньої духовної благодаті». Не маю жодних сумнівів, що цей звичай богонатхненний, хоча індіанці й не лишили біблійного запису одкровення.

*

Понад п'ять років я живився трудом своїх рук і встановив, що можу задовольнити всі свої життєві потреби, працюючи близько шести тижнів на рік. Натомість цілу зиму і значну частину літа я міг присвятити штудіям. Я пробував учителювати й торочити щось студентам, але виявив, що мої витрати пропорційні, чи то пак непропорційні до моїх прибутків, адже я мусив одягатися й готуватися, думати й вірити, як належить, та ще й гаяв час. А◦що вчителював я не за покликанням чи задля добра побратимів, а виключно заради заробку, цей задум зазнав невдачі. Я спробував свої сили і в торгівлі, але зрозумів, що на те, аби стати на ноги, знадобиться десять років, а тимчасом душа моя, імовірно, полине до диявола. А◦ще мене лякало, що я справді зможу добре вести торгівлю. Під час ранніх спроб вирахувати, чим я можу заробляти собі на життя, сумна звичка підлаштовуватися під побажання друзів ще тяжіла наді мною, обмежуючи винахідливість, тож я серйозно й часто розглядав можливість збирати чорницю; ця робота мені точно до снаги, а скромних прибутків вистачить, адже задовольнятися малим — одне з найважливіших моїх умінь. Я здуру вважав, що ця робота не потребує значних вкладень і не відволікатиме від думок. Знайомі без вагань опановували торгівлю чи інші ремесла, а мені це заняття видавалося цілком подібним на їхні: блукатиму ціле літо пагорбами, збиратиму ягоди, які траплятимуться на моєму шляху, а потім легковажно їх позбуватимуся — і так випасатиму череду Адмета[122]. Іще мріялося, що я зможу продавати селянам і навіть містянам, які люблять нагадування про ліс, дикі трави й вічнозелене клечання просто з возика. Але з часом я виявив, що торгівля паплюжить усе, чого торкається, і хоч◦би ти посланнями небес торгував, це прокляття затаврувало б навіть їх.

Я мав певні вподобання й понад усе цінував свободу і відчуття звершення — нехай навіть для того довелось◦би пройти важкі випробування, — а тому не хотів усе життя заробляти на розкішні килими, добрі меблі, тонке начиння чи дім в античному або готичному стилі. Най цим займається той, хто вміє добувати такі речі, не кладучи на те всього життя, і вміє ними користуватися. Є такі «підприємливці», які буцімто люблять працю заради самої