Генрі Девід Торо - Волден, або Життя в лісах

у світі живих, та ще й тішуся, що позбувся банальної необхідності тягати в кишені пляшечку дріжджів, яка часом розкривалася й випускала свій вміст, ставлячи мене в ніякове становище. Обходитися без дріжджів легше і краще для мого почуття власної гідності. Людині легше призвичаїтися до життя в новому кліматі й за нових обставин, ніж будь-якій іншій тварині. Не клав я у хліб ані соди, ані інших кислот і лужних речовин. Здається, я випікав хліб за рецептом, який Марк Порцій Катон[117] навів ще за два століття до Різдва Христового. «Panem depsticium sic facito. Manus mortariumque bene lavato. Farinam in mortarium indito, aquee paulatim addito, subigitoque pulchre. Ubi bene subegeris, defingito, coquitoque sub testu». Я розумію це так: «Хліб випікай так. Руки й миску вимий добре. Насип борошна в миску, потроху додай води й добре виміси. Добре вимісивши, зліпи й випікай під кришкою», — тобто в посудині для випікання хліба. Про дріжджі ані слова. Але хоч хліб і основа життя, інколи я обходився без нього. Якось я і кришки в роті не мав понад місяць, коли гаманець мій спорожнів.

Кожен мешканець Нової Англії, цієї землі жита й індіанської кукурудзи, може легко виростити все, потрібне для хліба, й унезалежнитися від далекого й примхливого ринку. Але ми в Конкорді такі далекі від простоти й незалежності, що свіже солодке борошно у крамницях чи й знайдеш, а мамалигу й кукурудзу ще грубішого помелу майже ніхто не споживає. Фермери віддають зерно, яке виростили самі, худобі та свиням, а собі купують магазинне — значно дорожче й напевно не поживніше. Я збагнув, що завиграшки вирощу собі кілька бушелів жита й індіанської кукурудзи, адже перше росте навіть на найгіршому ґрунті, та й друга невибаглива; змоловши їх на ручному млині, я обійдуся без рису та солонини. Якщо ж потребуватиму солодощів, то, як встановив експериментальним шляхом, дуже добру мелясу можна виготовити з гарбузів і буряків. Я також знав, що ще легше її добути з клену, тож надбав кілька саджанців, а доки вони ростимуть, послуговуватимусь цими та іншими замінниками. Адже, як співали наші прабатьки,

Нам трунок присмачать, найкращий з усіх,

Гарбуз, пастернак і волоський горіх![118]

Що ж до солі, цієї найнагальнішої з нагальних харчових потреб, то це добрий привід навідатися на берег моря, а якби я вирішив обійтися геть без неї, то, ймовірно, просто пив◦би менше води. Я не бачив, щоб індіанці завдавали собі клопоту добувати сіль.

Отже, я цілком міг прогодувати себе без торгівлі й бартеру, а що прихисток у мене вже був, лишалося добути одяг і пальне. Штани, які я зараз ношу, пошиті з полотна, витканого фермерською родиною — дякувати Богові, людство не втратило ще своїх чеснот, я-бо дотримуюся думки, що падіння фермера до рівня робітника не менш грандіозне й доленосне, ніж падіння людини до рівня фермера. Дрова ж на нашій новій землі ідуть вкупі з ділянкою. Що ж до землі, то якби мені не дозволили оселитися посеред лісу, я придбав◦би десь акр землі за ту ж ціну, за яку було продано цю ділянку — тобто за вісім доларів і вісім центів. Але мені дозволили оселитися на необробленій ділянці, і я вирішив, що своєю присутністю тільки підвищу її вартість.

Скептики інколи питають, чи зміг◦би я прожити на самій рослинній їжі. Докопаймося до кореня, адже коренем будь-якої справи є віра, от я зазвичай і відповідаю, що вірю у свою здатність прожити на самій тільки настільній скатертині. Якщо вони цього не розуміють, то й решти моїх думок не зрозуміють також. Я ж, своєю чергою, тішуся, що не самотній у таких експериментах. Наприклад, один юнак два тижні прожив на твердому сирому кукурудзяному зерні, перемелюючи його самими лише зубами. Білки теж провели такий експеримент, і то цілком успішно. Людська порода зацікавлена в таких експериментах, хай◦би як вони непокоїли старих жінок, яким на таке не стане сили чи які успадкували по чоловікові третину млина.

*

Умеблювання мого будиночка я почасти виготовив сам, та й решта не коштувала мені нічого понад уже перелічені витрати. Воно складалося з ліжка, кухонного стола, письмового стола, трьох стільців, дзеркала діаметром три дюйми, щипців для вугілля й залізної підставки для дров, чайника, пательні глибокої та мілкої, черпака, миски для вмивання, пари ножів і виделок, трьох тарілок, однієї чашки, однієї ложки, карафки на олію, карафки на мелясу й полив'яної лампи. Навіть бідноті не доводиться сидіти на гарбузі — це свідчило б лише про брак винахідливості. Таких стільців, які мені подобаються, на селі вистачає по горищах, і їх віддають задурно, ще й дякують. Умеблювання! Дякувати Богові, я не потребую цілого складу меблів, щоб сидіти й стояти. Хто ж, крім філософа, не посоромився б скласти своє майно на воза й рушити за місто, виставивши на огляд небесам і очам людей злиденні порожні коробки? Це меблі Сполдинґа. З вигляду такого вантажу я ніколи не міг визначити, багатієві ці меблі належать чи злидареві, адже їхній власник завжди видається нужденним. І справді, що більше в тебе майна, то ти бідніший. Віз має такий вигляд, ніби на нього навантажили все добро з десятка хижок, а якщо кожна хижка злиденна, то це злиденність у десятому ступені. Для чого, скажіть на ласку, переїжджати, як не для того, щоб позбутися наших меблів і exuviæ[119] й перейти із сього світу в тамтой із новим добром, а старе спалити? Людство мовби приторочило собі до пояса пастку й не може пересуватися дикими краями, де ми ставимо сіті, не волочачи пастки за собою. Воно — мов той щасливий лис, який лишив свого хвоста в капкані. Ондатра готова відгризти собі три лапи, тільки б звільнитися. Воно й не дивно, що люди втратили гнучкість. І як часто вони потрапляють у глухий кут! «Дозволю собі спитати, пане, що ви маєте на увазі під глухим кутом?» Якщо ви наділені зором, то щоразу, як бачите людину, бачите й усе, що їй належить — авжеж, і значну частину того, що вона приховує, аж до кухонного начиння й мотлоху, який тримають удома замість спалити його. Людина силкується просунутися вперед у важкому ярмі цього непотребу. Я вважаю, що той із нас зайшов у глухий кут, хто пробрався крізь вушко голки чи ворота, а свій віз із меблями протягнути за собою не може. Що ж я можу відчувати, крім співчуття, до ошатного, рухливого, гадано вільного чоловіка, готового до дії, який