Грем Грін - Кінець роману

Розділ 1

…насамкінець нічого не залишилося, крім Тебе, — кожному з нас двох. Я могла б усе своє життя витрачати любов потрошку — то тут, то там, вділяти пайку то одному, то другому мужчині. Та вже тоді, уперше, у готелі біля Паддинґтону, ми розтратили все, що мали. Ти був там і навчав нас — як ото багача — марнотратити, щоб якогось дня у нас не стало нічого за душею, крім любові до Тебе. Але Ти до мене занадто добрий. Коли я прошу болю, даєш мені спокій. Дай і йому. Віддай Морісові мій спокій, він гостріше цього потребує.

12 лютого 1946 року

Два дні тому мене проймало відчуття миру, спокою і любові. Здавалося, життя знову буде щасливе, та ось минулої ночі приснився мені сон, що я ступаю довгими сходами вгору — назустріч Морісові на самому верху. Я ще тішилася, знаючи наперед, що там, нагорі, ми кохатимемося, і гукнула, що вже йду, та відгукнувся зовсім чужий голос і настрашив мене. Він гудів, як сирена, що подає засторогу заблукалим у тумані суднам. Припустивши, що Моріс перебрався на нову квартиру й тепер він невідь-де, я рушила назад, а внизу опинилася по груди у воді, і передпокій наповнився густою імлою. Тоді я прокинулась і відтоді втратила спокій. Жадаю Моріса, як жадала тоді, у наші давні часи. Хочу вдвох із ним їсти сандвічі. Хочу вдвох із ним пити в барі. Я втомилася й не хочу страждати. Я прагну Моріса. Прагну звичайного, грішного кохання. Боже милий, Ти знаєш, як мені хочеться, щоб я прагла зазнати Твоїх страждань, але не тепер. Забери ж від мене їх ненадовго й згодом поверни.

Прочитавши цей уривок, я перейшов на першу сторінку. Сара писала не щодня, і мені не хотілося читати всі записи підряд. Театри, ресторани, вечірки, які вона відвідувала з Генрі, — усе це життя, якого я не знав, ще й досі могло завдавати болю.

Розділ 2

12 червня 1944 року

Часом я так втомлююся, переконуючи М., що я його кохаю й завжди кохатиму… Він чіпляється до кожного мого слова й перекручує його, як адвокат. Знаю, він боїться пустелі, у якій опиниться, якщо наше кохання згасне, і не може втямити, що я теж боюся того самого. Те, що він виголошує, я висловлюю подумки й записую ось тут. Що зможеш спорудити в пустелі? Інколи, покохавшись із ним не раз і не два за день, я задумувалася над тим, чи не настане кінець нашим тілесним втіхам. Знаю, що він теж про це задумується й боїться тої миті, з якої має початися пустеля. Що ж нам у ній робити, якщо ми втратимо одне одного? Як тоді далі жити?

Він ревнує до минулого, теперішнього й майбутнього. Його кохання схоже на середньовічний пояс вірності: він почувається безпечним тільки тут, зі мною, в мені. Якби я могла навіяти йому чуття безпеки, ми б любилися спокійно й щасливо, а не надмірно й надривно, та й пустеля зникла б. Може, і назавжди.

Якби змога повірити в Бога, то чи заповнив би Він порожнечу в пустелі? Я завжди хотіла, щоб мене любили й захоплювалися мною. Я почуваюся страшенно незахищеною, коли на мене гнівається чоловік і коли мене покидає приятель. Не хочу втрачати навіть чоловіка. Прагну, щоб у мене було все, завжди і всюди. Я боюся пустині. У церкві кажуть, що Бог нас любить, що Він — це все. Жінка, що в це вірить, байдужа до захоплення нею, не потребує спати з мужчиною і почувається безпечною. Але я не можу винайти якусь іншу віру.

Нині Моріс весь день був дуже милий зі мною. Він часто каже, що нікого так не кохав. Гадає, якщо це часто повторяти, то я повірю. А я вірю тільки тому, що кохаю його так само. Якщо розлюблю, то не віритиму, що він мене кохає. Якби я любила Бога, то повірила б, що Він мене любить. Потребувати любові — цього мало. Спершу треба полюбити, та ось не знаю, як на те спромогтися. А мені цього треба, ой як треба.

Він був милий увесь день. Тільки один раз відвів очі вбік, почувши чоловіче ім’я. Він гадає, що я досі сплю з іншими. А якби й спала, то невже це так важливо? Я б не позбавляла його від принаймні товариських зв’язків, якби ми не змогли втішатись одне одним у пустелі. Часом навертається думка, що тоді він і склянки води б мені пошкодував. Постарався б відгородити мене від людей, щоб я була самітна, одним-одна, як пустельник. Втім, ці відлюдники ніколи не бували одинокі, принаймні вони самі так кажуть. Я геть заплуталася. Що ж це ми виробляємо одне одному? Я ж знаю, що завдаю йому того самого, що й він мені. Буваємо безмежно щасливі, а попри те, ніколи в житті не бували такими нещасними. Ми немовби створюємо гуртом одну статую, і я висікаю її з Морісового страждання, а він — із мого. Причому навіть не знаю, яка вона має бути, ця статуя.

17 червня 1944 року

Вчора ми удвох пішли на його квартиру й робили те саме, що завжди. Не вистачає мені духу описувати те, що сталося, проте хочеться, бо ж у цю мить триває наступний день після вчорашнього, що його я боюся довести до кінця. Поки пишу, поти він сьогоднішній, у якому ми ще разом.

Коли я вчора чекала його в Коммоні, виступили з промовами незалежний лейборист, комуніст і якийсь базіка, що тільки жартував. Ще один промовець громив християнство. Він із Товариства раціоналістів Південного Лондона чи як там ще. Був би красень, якби не плями на всій щоці. Його мало хто слухав, але ніхто й не перебивав виступу. Він нападав на те, що вже віддавна мертве, і я дивувалася, навіщо він старається. Кілька хвилин я постояла й послухала, як він спростовував докази існування Бога. Ти ба, я й не знала, що є такі, крім моєї боягузливої потреби мати когось, щоб не бути самотній.

Раптом я злякалася, що Генрі передумав і надіслав телеграму, що приїде додому. Ніколи не втямлю, чийого розчарування я більше побоююся — свого чи Морісового. Чи так, чи сяк, а виходить на одне: ми сваримося. Я гніваюся сама на себе, він —