Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

На людей, будинки, середньовічні храми й сиві пагорби Скотленду опускалася віялом фіолетова ніч.

Щось подібне трапляється у нас в Україні напередодні Великодня. У хатах чисто і вимито. Пахне свіжими пасками. Люди наповнюють кошики, збираючись на всеношну. Завтра вибухне свято, закрутиться віхолою. А сьогодні свята тиша...

І була п’ятниця напередодні фестивалю.

Мовчки, інколи на хвильку завмираючи перед вітринами розкішних магазинів, ми з Катериною проминули Принцес-стрит, Пікарді-плейс і, спустившись некрутим узвозом, вийшли на Лейт Уок, де яскравим фасадом одразу впадала в очі будівля Королівського театру Шотландії з різнокольоровими фігурами герольдів на фасаді.

Далі починалося царство відомих у всьому світі единбурзьких пабів.

На протилежному боці вулиці — «Сір Артур Конан Дойл» (пам’ятник Шерлоку Холмсу на постаменті поруч). Трохи нижче від театру — жовто-тьмяні ліхтарі класичного пабу «Червоний Лев». А далі сама музика назв: «Меч Короля Артура», «Капітан Френсіс Дрейк», «Вересковий мед», «Діти Капітана Гранта», «Ямайка» і навіть «Пінк Флойд».

За жевріючими вікнами в чітко окреслених трапеціях світла, що падали вниз із абрикосових абажурів, сиділи гарно вдягнені, доброзичливі люди, а перед ними, опадаючи густою піною, мерехтіли склянки з «Гінессом» чи тьмяніли глибоким бурштином келихи, повні солодкувато-гіркого пива.

Ох, як ненавидів я у цю мить це наше одвічне українське убозтво, бо не мав у кишені ані пенса (на решту від позиченої десятки купив у супермаркеті дюжину яєць та свіжих огірків до обіду).

Батьки вчили мене бути чесним, добре вчитися, багато читати, а ще більше працювати. Але країна, в якій я народився і виріс, була не готова підтримувати своїх митців, які жевріли, виживали, харчуючись гречкою та салом, віруючи в якісь високі ідеали і примарну можливість, що колись у майбутньому, щось...

Та це майбутнє для багатьох так ніколи і не наставало. Збухувалися, зкурвлювалися, ставали злими і чорноротими. Вмирали на самоті, покинуті дітьми і друзями.

Ну то й що, що я був кращим на курсі, грав у кращому театрі країни, мав прекрасне генеалогічне дерево і був одним з найкращих представників своєї генерації? Що дала мені моя наснага, хист, моя впертість і шал, з яким я занурювався в театральну науку?

Зарплату в сорок доларів на місяць? Перспективу згнити у своєму театрі, збухатися, як збухалися і згнили всі попередні покоління, так і не побачивши, не відчувши краси світу, що лежав навкруги?

Або йти на уклін до московських продюсерів, які пачками створювали нові продакшн-студії, лаштуючись виробляти в Україні серіали для ринку СНД?

Ганьба такій державі. Ганьба мені, що дозволяю їй так обходитись зі мною. Геть з цього рабського царства одвічного приниження.

Штурм унд дранг. Так, тільки буря і натиск, як заповідали великі німці...

«Тра-та-та, та-та, тр-р-рата-та-та» — звучить музична тема «Політ валькірій» з опери Ріхарда Вагнера «Валькірія» з циклу «Перстень нібелунга».

— Почекай мене, будь ласка, вдома, а за півгодинки я повернусь і ми з тобою підемо сьорбнемо пива. Трохи пива. Жодної горілки, бо завтра вистава...

— У мене є двадцять фунтів, я поміняла гроші. Давай зайдемо до цього пабу і вип’ємо пива, — Катерина вказала рукою на двері шикарного місця під назвою «У Бьорнса».

— Я не можу собі дозволити взяти гроші в дами, аби на її ж гроші повести її випити пива. Це не по-джентльменськи.

— Старомодне сприйняття реальності. В Європі й Америці дівчата самі за себе платять. Ходімо. Завтра віддаси.

— Можливо, я і старомодний, але пригощати даму джентльмен має з власної кишені — проголошує перша заповідь англійського денді.

— Так ми ж у Шотландії, — засміялася вона, — тут замість дендізму процвітає протестантська скромність і заощадливість. Англійці навіть анекдоти складають про шотландську скаредність. Скрудж МакДак тому яскраве унаочнення. Дадуть добові — повернеш гроші, в чому проблема?

Ще мить і я дав би слабину. Але вчасно зібрався з духом:

— Тут принцип, розумієш? Забити мамонта в незнайомому місці і притягти його до печери. Інстинкт мисливця...

Катерина зазирнула мені в очі, багатозначно усміхаючись.

— Аби скласти здобич у ніг жінки?

Я теж багатозначно усміхнувся, відводячи погляд, і навіть трошки зашарівся. Ми знову починали небезпечну гру, подаючи одне одному відверті залицяльні сигнали.

— Точно за півгодини повернешся?

— Хвилин сорок максимум.

— Окей, тоді мисливець, я, чекаю на тебе в печері.

— Ейя, ейя, алала!

— Що то?

— Бойовий клич давніх греків і анархічної аристократії початку двадцятого століття. Ти читала д’Аннунціо? У своїх творах він оспівував епікуреїзм та тріумф вольового «Я». Один з моїх улюблених авторів.

— Ні, не читала.

— Якось при нагоді розповім.

Мій простий і рішучий план був таким: біля вікна за шторою, ретельно загорнуті в пожовклі сторінки газети «Бульвар» за 1995 рік (сусідка тьотя Таня благородно позичила мені частину архіву), стояли двадцять пляшок української горілки «Столична». Спакувавши їх у вже знайому читачеві чорну сумку «Мальборо», я мав вирушити на зустріч пригодам з метою конвертувати цей товар у повновісні британські фунти стерлінгів, звертаючись до потенційних покупців з такою тронною промовою:

«Гуд івнінг, лейдіс енд джентльмене. Ай ем із юкрейніан марінеро. Ай хев твенті батлз оф файн рашн водка „Столічная“. Ай вуд лайк чендж зис водка фо мани. Ван батл — сикс паунд. Іф ю лайк, бай олл батл, ай хев файв паундз фо іч батл. Ван хандрит паундз фо твенти батл. Ю ондестенд? Соу вот?»

У перекладі на українську це звучить так:

«Доброго вечора, пані та панове. Я — український моряк і маю із собою двадцять пляшок прекрасної російської горілки „Столична“. Я хочу продати вам цю горілку за ціною шість фунтів за пляшку. Якщо ви придбаєте товар оптом, то я готовий узяти по п’ять фунтів за пляшку. Сто фунтів за увесь товар. Ви зрозуміли? То як?»

Напередодні вдень я провів невеличке маркетингове дослідження, з’ясувавши, що пляшка «Столичної» місткістю нуль сім літра вартувала в місцевих магазинах цілих одинадцять фунтів. Тому потенційним покупцям моя пропозиція мала б здатись украй привабливою.

Швиденько перебравшися у свіжу і дуже модну темно-синю майку із зображенням моряка Папая, о пів на десяту вечора я вийшов з дому із сумкою «Мальборо» навперейми.

Лейт Уок лежала під моїми ногами пряма і довга, тривожачи серце яскравими вогнями численних забігайлівок і пабів.

Найближчою світлою плямою були вогні невеличкої пакистанської забігайлівки «Фіш єнд чипс», де торгували смаженою рибою, курчатами, стейками та картоплею фрі.

— Good evening. What do you want? — звернувся до мене