Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

Але саме цієї миті з-за рогу з’явилася Марія з… Лучією. Несподівана поява Лучії приголомшила Дана. Здоровань одійшов од Дана і щодуху припустив до паркану. Дан приклав долоню до рота, ніби щоб стримати несамовитий крик. Урсу перестрибнув через паркан, ні до чого не торкнувшись. Дан подався за ним і спробував усе залагодити миром:

— Досить, Урсу! Ти виграв заклад. Перестрибнув через паркан і не зачепився.

Паркан був заввишки з Дана. Але за Урсу тільки смуга лягла.

Лучія теж відреагувала належним чином: уздрівши Урсу, вона й собі подолала, тільки, звісно, не з такою спритністю, першу ж перешкоду й за ворітьми зіткнулася віч-на-віч із Урсу, що саме вибігав з-за паркану. Обоє зупинилися, ніби вкопані. Лучія нарешті погамувала хвилювання і з відчаєм приреченої сказала:

— І врешті-решт, що сталося? Будь ласка!

І вона там-таки поцілувала Урсу.

На щастя, цю сцену бачив лише один глядач — Тік. Але пустун сором’язливо відвернувся й задивився кудись угору. Він саме йшов до Дана й мимоволі став свідком першого поцілунку Лучії. Серце його стислося, а думки зграєю полетіли до чорнявої дівчини з кирпатим носиком, одягненої в білу-білу сукню.

Розділ VI

1

Крізь високе склепіння, у якому були десятки глибоких слухових віконечок, дедалі впевненіше проникав ранок. Швидко-швидко все приміщення виповнилося переможним світлом. Дівчина в білому розплющила очі, і її ще сонний погляд втупився у склепіння з порушеною симетрією. Може, це сон? Але згадки збиралися, обступали й висвітлювали дійсність. Вона полонянка!.. Ув’язнена в одному з таких замків, яких навіть уві сні не бачила. Виразно пригадала все, що з нею сталося, пригадала кожну деталь. Дівчина стрепенулася й пошукала поглядом кота.

— Філіппе! Філіппе! — тихенько покликала його.

Із ніші вистрибнув чорний кіт із білими плямами й почав тертися об її ноги. У ніші, де щойно був кіт, стояла велика картонна коробка. Увечері — дівчина ладна була заприсягтися, — там було порожньо. Дівчина в білому здригнулася. Металева штаба впоперек дверей на місці. Ніхто не міг проникнути в кімнату через двері.

Зацікавлена полонянка почала пильно обстежувати приміщення. Це була величезна кубічна кімната з довжиною грані десять метрів. Отже, дівчина опинилася всередині куба, стеля якого склеписта й пересипана слуховими віконцями. Масивна колона посередині нагадувала столітнього дуба й підпирала центр склепіння. Колона із склепінням утворювали разом велетенський гриб. І стіни, й колона зверху донизу вкриті великими плитами білого мармуру. Але ніде не видно ніяких дверей. І все-таки хтось та заходив сюди, коли вона спала. Картонна коробка не тільки доказ тому, а й ніби виклик.

У коробці холодна їжа: хліб, бринза, яйця. Полонянка поділила все з Філіппе й зголодніло накинулася на свою частку. Запила все кількома ковтками води з глечика і лише тепер помітила, що й він не на місці. Рюкзак її теж відкритий… Хтось порпався в ньому… Не взято нічого?.. Ні! Але таки взято! Вирвано кілька аркушів із зошита. Загадкові відвідини цілком поглинули її увагу. Вона вирішила ретельно обстежити кімнату, метр за метром, не пропускаючи нічого. Почала з підлоги. Підлога покрита мармуровими плитами: квадрат з метровою довжиною ребра. Загалом плит сто штук. Дівчина обстукувала ногою кожну плиту, але жодна не видала того характерного звуку, за яким можна впізнати, що внизу порожнеча. Вона скинула туфлю й заходилася вистукувати нею колону, поки могла дістати, але й там чувся тільки важкий глибокий звук. Полонянка подумала, що таємні двері можуть бути приховані в ніші, але й там нічого не помітила. Настав час детально обстежити всі чотири стіни. Кожна схожа на підлогу: зроблена з того самого матеріалу, покрита такою ж кількістю мармурових плит. Це приміщення — справжня в’язниця, звідси годі втекти.

У стіні праворуч від дверей ніяких порожнин не було. Дівчина обмацувала, обстукувала мармурову поверхню. Та сама безнадійна відповідь. Тепер стіна навпроти дверей. Перша, друга, третя плита… Ніякого потаємного ходу. І раптом полонянка здригнулася. Плита відповіла інакше. Якийсь глибокий звук. Остання плита з другого ряду. Полонянка мить роздумувала. Потім зважилася, обмацала пальцями ребра мармурової плити. Але не могла дістати вгору. Швиденько притягла в рятівний куток ліжко, вилізла на нього. Просунула пальці у шов між плитами. Філіппе з темного кутка зацікавлено дивився на неї своїми розширеними зіницями. Вгорі, на з’єднанні з третім рядом плит, пальці дівчини наткнулися на маленьку шпарку, зовсім непомітну знизу. Вона засунула пальці, схопила за край плити й потягнула. Плита піддалася, відійшла від стіни й прочинилася, мов звичайні двері. Крізь голубий отвір дівчина побачила небо. Воля!

Філіппе стрибнув поперед неї надвір. Вона обережно подалася за ним. Тихенько зачинила потаємні двері, потім, усе ще стоячи навшпиньках, окинула поглядом світ, у який тікала. Радість швидко змінилася розпачем. Світ, куди вона втекла, — теж в’язниця!

Полонянка стояла посеред величезного двору з високими, зарослими мохом стінами. За стіни правили просто скелі, так турботливо й майстерно відполіровані та укріплені, що навіть через віки вони здавалися холодними й неприступними. Дівчина помітила в правобічній стіні великі металеві двері. Вона їх ніби десь бачила… Так, безперечно, — бачила напередодні. Але то було в коридорі, тоді, коли вона йшла попереду свого конвоїра. Дівчина кинулася до дверей і з першого погляду зрозуміла, що вони замкнені. Але коли б двері й були не замкнені, то чи подужала б вона відчинити їх, такі вони важкі й іржаві? Іншої ради не було. Треба було змиритися з в’язницею просто неба. Але все одно її слід обстежити.

Дівчина неквапом обійшла двір, оточений скелями. Пустельність і холод стомлювали її, лякали й ніби заганяли всередину — до тієї в’язниці, що без неба. Але треба роздивитися все… Хто зна… На гребені стіни, що просто перед нею, видно кілька отворів, схожих на бійниці. Та як дістатися туди, на десятиметрову висоту? На стіні ліворуч помітила кілька заглибин, ніби підпічки, там-таки, під