Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

«Ця сучка що дихне, то брехне», — сказав якось про неї Лен. Він чимало говорив, поки не вмер.

Алекс вийшла за професоркою з обідньої зали й перетнула внутрішній двір у напрямку її кабінету. Вона кепсько почувалася через те, що покинула Мерсі. Сусідка приїхала із заможного передмістя Чикаго. Її батьки були професори, а сама вона писала якісь божевільні статті, що справляли враження навіть на Дарлінґтона. З Алекс не мала нічого спільного. Але вони обидві були діти, їм не було з ким сісти в кафе, до того ж Мерсі не сміялася, якщо Алекс неправильно вимовляла прізвище Ґете. Поряд з нею й Лорін було легше вдавати із себе людину, якій тут місце. Але якщо Ла Белль Белбалм вимагала твоєї присутності, відмовити їй було неможливо.

У професорки було двоє помічників, які почергово працювали за столом у приймальні перед кабінетом. Цього ранку була черга дуже енергійного, дуже привабливого Коліна Хатрі. Він був членом «Сувою та ключа» й кимось на кшталт генія в хімії.

— Алекс! — вигукнув хлопець, наче вона була надзвичайно очікуваною гостею на вечірці.

Ентузіазм Коліна завжди здавався непідробним, але іноді від його потужності Алекс хотілося втнути щось украй жорстоке, наприклад засадити йому олівець у долоню. Белбалм просто повісила пальто на вішак і жестом запросила дівчину до святилища.

— Чаю, Коліне? — запитала вона.

— Звичайно, — озвався той, сяючи не як помічник, а наче якийсь хлопчик-побігач.

— Дякую, любий.

«Пальто», — самими лише губами промовив хлопець. Алекс вислизнула з куртки. Колись вона запитала в Коліна, що Белбалм відомо про товариства. «Нічого, — запевнив той. — Вона думає, що це дурня для хлопчиків з елітних шкіл».

Професорка не помилялась. Алекс розмірковувала, що такого особливого було в старшокурсниках, котрих щороку обирали товариства. Вона гадала, що в них має бути щось магічне. Але вони були просто фаворитами — спадкоємцями, видатними переможцями, харизматичними королевами, редактором «Дейлі ньюз», квотербеком футбольної команди, дитинкою, що винятково дошкульно поставила п’єсу «Еквус», яку ніхто не хотів дивитись. Люди, котрі в майбутньому керуватимуть гедж-фондами й стартапами та зароблятимуть репутацію на посадах виконавчих директорів.

Алекс зайшла всередину за Белбалм, дозволяючи спокою, що панував у кабінеті, огорнути себе. На полицях вишикувалися книжки, ретельно розставлені сувеніри з подорожей: карафка з дутого скла, що випиналася, наче тіло медузи, якесь антикварне дзеркало, трави, що буяли на підвіконні в білих керамічних контейнерах, схожих на уламки геометричної скульптури. Навіть сонячне світло здавалося тут м’якшим.

Алекс глибоко вдихнула.

— Забагато парфумів? — усміхнувшись, запитала Белбалм.

— Ні! — голосно заперечила Алекс. — Вони прекрасні.

Белбалм граціозно опустилася в крісло за столом і жестом запропонувала Алекс сідати на зелену оксамитову канапу навпроти.

— Le Parfum de Thérèse, — пояснила вона. — Едмон Рудницька був одним з найгеніальніших носів двадцятого століття й розробив цей аромат для своєї дружини. Лише їй дозволив наносити його. Романтично, чи не так?

— Але...

— Як вийшло, що я його ношу? Ну, вони обоє померли, а на цьому можна було добряче заробити, тож Фредерік Маль вивів парфум на ринок, щоб ми, простолюдини, могли його придбати.

«Простолюдини» — слово, яким не користувалися бідняки. Так само, як «шикарний» — слово, яким не користувалися шикарні люди. Але Белбалм усміхалася так довірливо, що Алекс відповіла їй, сподіваючись, що усмішка вийшла тямуща.

З’явився Колін, несучи тацю з чайним набором кольору червоної глини. Він поставив її на краєчок стола.

— Ще щось? — запитав хлопець із надією в голосі.

Белбалм вигнала його геть.

— Іди візьмися за важливі справи.

Вона налила чаю й запропонувала горнятко Алекс.

— Бери вершки й цукор, якщо хочеш. Або є свіжа м’ята.

Професорка підвелася й відщипнула гілочку від рослини на підвіконні.

— М’яти, будь ласка, — попросила Алекс, беручи пагінець і наслідуючи рухи Белбалм: розірвала листочки й кинула до свого горнятка.

Жінка знову сіла й ковтнула чаю. Алекс повторила за нею і приховала здригання, коли попекла язик.

— Припускаю, ти вже чула новину про ту бідолашну дівчину.

— Тару?

Вузькі брови Белбалм поповзли вгору.

— Так, Тару Гатчинс. Ти її знала?

— Ні, — відповіла Алекс, роздратована власною тупістю. — Щойно прочитала про неї.

— Це жахливо. Але я скажу дещо жахливіше й висловлю полегшення, що вона не була студенткою. Це, звичайно, аж ніяк не зменшує втрати.

— Звичайно.

Утім Алекс точно знала, чому Белбалм так каже.

— Алекс, чого ти хочеш від Єлю?

«Грошей». Алекс знала, що така відповідь здасться Марґеріт Белбалм безнадійно грубою. «Коли ти їх уперше побачила?» — запитав Дарлінґтон. Можливо, усі багатії ставлять хибні запитання. Для таких людей, як Алекс, ніколи не було жодного «чого ти хочеш?». Було тільки «скільки тобі вдасться отримати?». Достатньо, щоб вижити? Достатньо, щоб допомогти попіклуватися про матір, коли все полетить шкереберть, як це буває завжди-завжди?

Дівчина не відповіла, і Белбалм спробувала ще раз:

— Чому ти пішла сюди, а не до школи мистецтв?

Лета підробила для неї картини, сфабрикувала перелік досягнень і блискучих рекомендацій, аби виправдати її невдачі в навчанні.

— Я вправна, але недостатньо вправна для цього.

Щира правда. Магія може створювати кваліфікованих художників, майстерних музикантів, але не геніїв. Вона обрала факультативні курси з мистецтва, тому що саме цього від неї очікували, і вони виявилися найлегшою частиною її університетського життя. Адже це не її рука рухала пензлем. Коли Алекс не забувала брати альбоми, які їй порадив купити Сендоу, здавалося, наче вона дозволяє тринозі ковзати над дошкою для спіритичних сеансів; хай навіть образи народжувалися десь усередині неї — напівоголений Полюбе на водопої; Геллі в профіль з крилами метелика-монарха на спині.

— Я не звинувачуватиму тебе в удаваній скромності. Вірю, що ти сама знаєш про свої таланти. — Белбалм знову ковтнула чаю. — Світ — непросте місце для вправних, але не по-справжньому талановитих митців. Тож чого ти хочеш? Стабільності? Надійної роботи?

— Так, — озвалася Алекс, і це слово мимохіть прозвучало роздратовано.

— Ти неправильно розумієш мене, Александро. Хотіти цього не злочин. Лише люди, котрі ніколи не жили без комфорту, кепкують з нього, вважаючи чимось буржуазним. — Вона підморгнула. — Найвідданіші марксисти — завжди чоловіки. На долю жінок занадто часто випадають катастрофи. Наше життя можна розбити на друзки єдиним рухом, заблукалою хвилею. А гроші? Гроші — це скеля, за