Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

— Мальків у нас більше нема, всі дорослі. Зрозумів, Ігорьку?

Ігорьок кивнув. За весь вечір він не промовив ще ні слова.

— Ну а західний міст візьмуть Дімка з Сержаном.

Мене відправляли на найбезпечніший міст.

- А я? - З образою сказав Ілля. - Мене забули?

— Ти чергуватимеш на острові, — довірливо відповів Кріс. — І прийдеш на допомогу тим, кому доведеться погано.

Він справді був природженим командиром. Залишений у спокійному місці Ілля так і не зрозумів, що його оберігають. Я повільно обвів усіх поглядом. І ніби побачив нас збоку. Великий мармуровий зал. Високі вікна, залиті бризками води, задерті темнотою. Мерехтливі смолоскипи по стінах. Потріскуючий камін, над ним — червоний щит, герб острова. Біля стіни — шкіряний, явно сучасний, трохи пом'ятий диван. Я раптом зрозумів, як він тут узявся — когось сфотографували на дивані. А по всьому залу в різних позах: сидячи на стільцях, на підлозі, на спинці дивана, стоячи, лежачи на складених стільцях (Меломан) — дев'ять напівголих хлопчаків, засмаглих і обвішаних дерев'яною зброєю. Поруч і зовсім дорослі хлопці, як Кріс, і такі діти, як Ігорьок. І все про щось розмовляють, щось обговорюють.

Я почув, як рипнули двері, і одразу настала тиша. Рита завмерла на порозі, ніби не наважуючись увійти. Потім тихо сказала:

- Хлопці, Костя помер.

Ніхто не скрикнув і нічого не сказав. «Вони ж чекали на це, весь вечір чекали!» - Зрозумів я. І в мені щось не витримало. Я кинувся до дверей, відштовхнув Риту, побіг коридорами. Праворуч, вниз сходами, до дверей, що виходять на острів. Закрито. Вгору, в якийсь вузький прохід, кривими коридорчиками, де двом не розійтися, якимись гвинтовими сходами, вгору, вгору, вгору. Щільно зачинені двері. Я розкрив її, і вітер, наповнений дощем, накинувся на мене. Навколо була темрява: море, острів, і вся громада замку далеко внизу. Я стояв на майданчику дозорної вежі. Один у темряві, що реве, під ударами вітру, що намагається зіштовхнути мене вниз. Один на всі сорок островів, на всю цю чужу планету, на весь Всесвіт. У мене не було більше ні ворогів, ні друзів… Хіба що Інга… Але я вже не знав, чи є вона насправді, чи я її просто вигадав. І мені не хотілося ні думати про це, ні сумувати, що два дні тому я попався на вудку підробленого фотографа. Я вже не відчував гарячого холоду і дощ здавався теплим, як вода з-під душу. Я ступив уперед, назустріч вітру, натрапив на якісь перильця і ​​став через них перелазити.

Наді мною гримнуло так, ніби розірвалося небо. Біла блискавка засміялася над замком. Перекинувши одну ногу через перила, я ледве не сиганув із двадцятиметрової висоти в море між східним та південним мостами.

Блискавка згасла. Я заціпенів, навіть не зміг збагнути, в який бік мені злазити назад.

Чиїсь руки схопили мене за плечі, стягли на майданчик. Під вухом я почув голос Толика:

— Дімку, не треба цього, заспокойся…

Він міцно тримав мене в темряві, напевно, боявся, що я вириватимуся. Мені стало смішно. Він думав, що я... А може, він і правильно думав?

— Толику, відпусти…

— Не відпущу, хто тебе знає, може, ти зібрався до Божевільного Капітана.

- Ні до кого я не зібрався.

- А чого втік?

У мене прорвало невидиму греблю, і я майже закричав:

— Толику, я не можу з ними, вони там усі не люди, а роботи, їм нікого не шкода, ти один нормальний, та й то…

— Дімку, дарма ти так. Ми нормальні, а я не кращий і не гірший за інших. Просто треба триматися, хоч би на увазі один у одного. Якщо розкиснеш, то довго не простягнеш. — Він говорив спокійно, вмовляючи, і мені справді легшало. — Якщо нам не пощастило, і ми потрапили сюди, то треба триматися. Треба бути людиною. В нас не завжди так погано, як сьогодні. Іноді місяцями нікого не вбивають. Іноді потрапляють такі цікаві новачки... У нас жив один хлопчина, скрипаль, цілий рік. Знаєш, як грав…