Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

клало крихітні лелітки на порох. Часом через двір перебігав чоловік у камізельці з купою тарілок на таці. З кухонь линули вигуки й брязкотіння посуду, що його там мили.

Джіммі дивився крізь мерехтливий порох на віконному склі. Мамі стався удар на минулому тижні, а я іду до школи.

— Слухай, Герфі, ти вже навчився боксувати?

— Герфі й Кід будуть битися при глядачах, змагаючися за славу чемпіона мушиної ваги.

— Але я не хочу!

— А Кід хоче. Ось він іде. Ставайте колом, хлопці.

— Ні, прошу, я не хочу!

— До сто бісів, ти будеш битись, або ми вам обом духопелу дамо.

— А з тебе, Фредді, п’ятака за те, що вилаявся.

— Я й забув.

— Ну, починайте. Бий його!

— Виходь, Герфі, я заклався на тебе.

— Чудасія!

Кідове біле скривлене обличчя гойдається перед ним, немов бальон. Його кулак влучає в уста Джіммі. Солоний смак крови на розбитій губі. Джіммі перекидає його на постіль, гатить коліном у черево. Його відтягають, одкидають до стінки.

— Виходь, Кіде!

— Виходь, Герфі!

Дух крови в носі і в легенях, віддих тяжкий, рипучий. Кід виставив ногу й він перечепився.

— Досить, Герфі переможено.

— Дівчисько! Дівчисько!

— Алеж Фредді, він збив з ніг Кіда.

— Заткнися, не треба так горланити, а то прибіжить старий Гоппі.

— Це просто невеличкий дружній герць, адже так, Герфі?

— Геть з моєї кімнати, всі, чисто всі! — верещить Джіммі, його засліплюють сльози, він махає обома руками.

— Плаксій! Плаксій!

Він з гуркотом зачиняє двері за ними, підпирає їх столом і, тремтючи, вповзає в постіль. Повертається долілиць і корчиться з сорому, кусаючи подушку.

Джіммі дивився крізь мерехтливий порох на віконному склі.

«Люба дитинко!

Твоя бідна мати була дуже нещаслива, коли, посадовивши тебе до ваґону, вернулася до готелю у великі порожні кімнати. Серденько, я дуже самотня без тебе. Ти знаєш, що я зробила? Взяла всіх твоїх солдатиків, що ти бавився з ними в облогу Порт-Артуру, та й розстановила їх шерегами на поличці в книгозбірні. Ну, чи не дурна? Проте, не зважай, золотко, незабаром різдвяні вакації і я побачу знов свого хлопчика»…

Скорчене обличчя на подушці, у мами був удар, а він за тиждень іде до школи. Темна, млява шкура звисає їй під очима, сивина вповзає в каштанове волосся. Мама ніколи вже не сміється. Удар.

Він побіг зненацька до своєї кімнати й ліг на ліжко з тоненькою книжкою у шкуряній оправі в руках. Грімотливо гуркоче бурун на рифовому бар’єрі. Йому не треба, навіть, і читати. Джек прудко пливе спокійною синьою водою ляґуни, стоїть на жовтому пісковому березі, під соняшним промінням, струшує з себе солоні бризки і глибоко вдихає дух плодів хлібного дерева, що печуться неподалік на самотньому його багатті. Яскравопері птахи щебечуть і співають на пернатому верховітті кокосових пальм. У кімнаті душно й знемагає на сон. Джіммі заснув. Чути пахощі полуниць і цитрини на палубі, пахощі ананасів, і мама стоїть тут у білому вбранні, а біля неї смуглявий чоловік у морському кашкеті й сонце мерехтить на молочно-білих вітрилах. Ніжний сміх мамин переходить у пронизувате «о-о-о-й!» До них пливе водою муха, завбільшки з порон, простягаючи зубчасті, немов у краба, лапи. «Стлибай, Дзіммі, стлибай, ти злобис це в два скоки». — «Але, прошу, я не хочу цього… не хочу», скиглить Джіммі. Смуглявий чоловік б’є його: гуп, гуп, гуп… Одну хвилинку… Хто там?

У дверях тьотя Емілі.

— Навіщо ти замикаєш двері, Джіммі? Я ніколи не дозволяю своєму Джемзові замикатися.

— Мені так краще, тьотю Емілі.

— Подумати тільки, щоб ото хлопець спав у таку пору дня!

— Я читав «Коралевий Острів» і заснув, — Джіммі зашарівся.

— Ну, добре. Ходімо. Міс Біллінґз сказала, щоб не спинятися біля дверей маминої кімнати. Мама спить.

Вони у вузькому ліфті, що тхне рициною. Кольоровий хлопець посміхається до Джіммі.

— Що сказав лікар, тьотю Емілі?

— Усе йде не гірше, як ми чекали… І тобі не треба журитися. Увечорі ти побавишся як слід із своїми маленькими кузенами… Ти надто мало бачиш дітей свого віку, Джіммі.

Вони простували до річки, змагаючися з дужим вітром, що кружляв вулицями під темним сріблястим небом.

— Ти певно радий, що вертаєшся до школи, Джемзе?

— Так, тьотю Емілі.

— Шкільні дні хлопцеві найщасливіший час у житті. Ти мусиш принаймні раз на тиждень писати мамі, Джемзе… Ти — все, що в неї зосталося… Ми з міс Біллінґс будемо повідомляти тебе про неї.

— Гаразд, тьотю Емілі.

— Потім я хотіла б, що ти ближче обізнався з моїм Джемзом. Він твого віку, тільки, можливо, трохи розвиненіший і ви повинні заприятелювати… Я хотіла б, щоб Лілі послала тебе теж до школи Гочкісса.

— Так, тьотю Емілі.

У нижчому передпокої будинку, де жила тьотя Емілі, були колони з рожевого мармуру, а хлопець при ліфті носив ліврею шоколядного кольору з мідяними ґудзиками, тоді як ліфт мав чотирикутню форму й прикрашений був люстрами. Тітка Емілі вийшла на сьомому поверсі, спинилася перед широкими дверима з червоного дерева й почала порпатись у гаманці, шукаючи ключа. Кінець передпокою Джіммі побачив вікно, що з нього видно було Гедсон, пароплави й високі дерева диму, що вставали на тлі жовтого заходу з дворів понад річкою. Коли тітка Емілі відімкнула двері, вчулися звуки піяно. — Це Мейзі робить вправи. — Кімната, де стояло піяно вкрита була грубим, пухнатим килимом, а на стінах, обліплених жовтими шпалерами у сріблясті троянди, поміж кремових панелів, висіли в позолочених рямцях картини олійними фарбами, з намальованими на них деревами, людьми в ґондолях і гладким кардиналом, що пив вино. Мейзі зіскочила з стільця, відкинувши коси з плеч. У неї біле кругле обличчя й кирпатенький ніс. Метроном стукотів.

— Галло, Джемзе, — мовила вона, спочатку підставивши вуста матері для поцілунку. — Мені страшенно шкода, що сердешна тьотя Лілі так нездужає.

— А хіба ти не хочеш поцілувати свою кузіну, Джемзе? — спитала тьотя Емілі.

Джіммі ступнув до дівчинки й ткнувся обличчям в її обличчя.

— Який смішний поцілунок, — зауважила Мейзі.

— Гаразд, діти, ви тут розважайтеся, поки наспіє обід, — і тьотя Емілі прошаруділа за синю оксамитну запону, до другої кімнати.

Мейзі спинила метроном.

— Ми не зможемо звати тебе Джемзом, — мовила вона й стала, дивлячися поважними карими очима на кузена. — Адже не може бути двох Джемзів.

— Мама зове мене Джіммі.

— Це надто простацьке ім’я, але нам доведеться користатися з нього, поки надумаємо щось краще. А як тобі ведеться у грі в «джека»?

— А що це таке «джек»?

— Лишенько, то ти навіть не знаєш цієї гри? Ото посміється Джемз, як вернеться додому.

— Я знаю тільки троянди «Джек». Мама каже що це найкращі троянди.