Джеймс Хедлі Чейз - Орхідей для міс Блендіш не буде, Джеймс Хедлі Чейз

— Вона — моя! — повільно й чітко сказав Слім. — Кожен, хто торкнеться її, спочатку матиме справу зі мною. Вона належить мені, і я маю намір її собі залишити.

— Послухай, Сліме, не вези дурниць, — промовила Ма, роблячи над собою велике зусилля — у роті в неї пересохло. — Ми не можемо тримати її — це дуже небезпечно. Вона мусить щезнути.

Слім копнув стілець на своєму шляху, у його руках зблиснув ніж. Воппі з Доком квапливо відскочили від Ма, залишивши її віч-на-віч із сином. Вона ж немов заклякла, поки Слім повільно до неї підступав.

— У такому разі тобі доведеться мати справу зі мною, — зловісно промовив він. — Ти що, хочеш, аби я перерізав тобі горлянку, стара ти корово? Нехай лише хтось із вас торкнеться її — поріжу на шматки!

Едді непомітно вихопив пістолет, але Ма помітила цей рух.

— Облиш! — хрипко сказала Ма, боячись, що Едді застрелить її сина.

Слім глянув на Едді, котрий почав задкувати.

— Ти чуєш мене? — заверещав Слім. — Вона — моя! І я її собі залишу! Ніхто не сміє до неї торкатися!

Він обвів усіх скаженим поглядом і вийшов, грюкнувши дверима.

Запала довга мовчанка. Ма була дуже бліда. Вона повільно підійшла до крісла і важко опустилася в нього; якось водномить жінка дуже постаріла.

Едді з Флінном обмінялися значущими поглядами. Едді знизав плечима і попрямував до дверей. Флінн пішов услід за ним.

Воппі, страшенно спітнілий, сів на диван, роблячи вигляд, що читає комікси. Док налив собі нерозбавленого віскі. Тиша у кімнаті ставала нестерпною.

Слім стояв біля сходів, прислухаючись. На його губах зміїлася крива посмішка: нарешті він продемонстрував свою силу, нарешті залякав їх усіх. Віднині він займе почесне місце у банді, яке йому по праву й належить. Ма буде тепер другою. Він поглянув на двері міс Блендіш. Час припиняти оці нічні посиденьки коло неї.

Тепер він мусить показати і їй, і матері, хто тут насправді хазяїн. Слім пішов коридором. Відімкнувши двері, поклав ключ у кишеню, тоді зайшов у кімнату і зачинив за собою двері.

Міс Блендіш спостерігала за тим, як він до неї наближається. Помітила зміни у ньому, його торжество і впевненість у собі, та здогадалася, що все це означає.

Здригнувшись, вона заплющила очі.

Розділ третій

1

На дверях виднівся напис:

ДЕЙВ ФЕННЕР. РОЗСЛІДУВАННЯ.

Напис був нанесений чорною фарбою зовсім недавно.

Двері вели у маленький, але добре вмебльований кабінет зі столом, двома зручними кріслами та добротним перським килимом на підлозі. Полички вздовж стін були заставлені різноманітною літературою з права, придбаною недавно, якою, однак, ще ніколи не користувалися.

Сам Девід Феннер сидів розвалившись у кріслі й поклавши ноги на стіл, витріщаючись на стелю. Він мав вигляд чоловіка, у якого море часу, але геть нічого робити.

Феннер був міцний чолов’яга років тридцяти трьох. Темноволосий, із некрасивим, але привабливим обличчям та впертим підборіддям людини, яка звикла усього добиватися в житті.

Двері зліва від столу вели у приймальню. У тій кімнаті була дерев’яна стійка, що розділяла приміщення навпіл. Одна частина призначалась для клієнтів, інша була цариною Поли Доулен — привабливої дівчини з чорним, кольору воронового крила, волоссям, манливими блакитними очима та фігурою, на яку Феннер робив єдину ставку у їхньому новоствореному бізнесі.

Пола сиділа перед мовчазною друкарською машинкою, перегортаючи мертвотно-бліді сторінки журналу з грайливою назвою «Любов». Час від часу вона позіхала й постійно кидала погляд на настінний годинник. Стрілки показували третю двадцять по обіді.

Зненацька біля неї задзеленькав телефон, він чого Пола здригнулася. Вона відклала убік журнал і пішла до шефа.

— Чи не знайдеться у тебе сигаретки, золотко? — спитав Феннер, потягнувшись так, що крісло під ним аж заскрипіло. — Мої закінчились.

— У мене залишилося тільки три, — озвалася Пола. — Можу дати тобі дві.

Вона пішла до приймальні й повернулася з двома сигаретами, які поклала перед ним на стіл.

— Як великодушно з твого боку, — сказав Феннер, запалюючи. — Дякую!

І він із насолодою вдихнув дим, оглянувши Полу з голови до ніг.

— Сьогодні вигини твого тіла особливо привабливі.

— Справді? — гірко озвалася Пола. — Але поки що це не надто стало мені в пригоді.

— То як там справи? — спитав Феннер, аби змінити тему. — Є якась робота?

— Не більше, ніж у тебе, — озвалася Пола, примощуючись на краєчку стола.

— Саме тому ти, певно, так і змучилася, — всміхнувся Феннер. — Та нічого: може, щось ще підвернеться.

— Ти кажеш це щодня впродовж останнього місяця, — зауважила Пола. Вигляд у неї був стурбований. — Ми не можемо так більше продовжувати, Дейве. Телефонували з меблевого. Якщо до завтра ми не заплатимо третього внеску за меблі, то їх у нас просто заберуть.

Феннер уважно оглянув кімнату.

— Та що ти кажеш! Невже хтось при здоровому глузді захоче забрати цей мотлох?

— Ти, певно, не розчув, що я сказала, — зловісно повторила Пола. — Уже завтра вони заберуть свої меблі, якщо не отримають третього внеску. На чому я тоді сидітиму?

Феннер здивувався.

— Невже вони справді мають намір забрати оце?

— Дейве Феннер, ти не можеш побути серйозним хоча б хвилину? Якщо до завтрашнього ранку ми не знайдемо двох сотень доларів, нам доведеться зачинитися.

Феннер зітхнув.

— Гроші! То скільки у нас залишилось?

— Десять доларів і п’ятнадцять центів.

— Так багато? — він невизначено махнув рукою. — То ми ще багатії! Он через дорогу живе хлопець, в якого, крім кредитів, взагалі нічого немає!

— Ну, а нам що до того? — суворо запитала Пола.

— Принаймні ми нічого не винні банкам.

— Це не твоя заслуга: ти ж з усіх сил намагався узяти в них кредит. Хіба не так?

— Боюся, що так, — скорботно хитнув головою Феннер. — Гадаю, що ті птахи не дуже мені довіряють.

— Невже? Вони просто не хочуть ставити тебе у ніякове становище, — саркастично озвалася Пола і поправила кучерик. — Я починаю думати, що ти зробив помилку, відкривши цю контору. Ти ж заробляв непогані гроші у «Триб’юн». Я ніколи й не думала, що ця твоя ідея з детективним бюро спрацює.

Феннер обурено глянув на неї.

— Гарненькі ж речі ти говориш! То саме тому ти полишила свою