Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Публіцистика » Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Тимур Іванович Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко

200
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Книга Відлиги. 1954-1964" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 90
Перейти на сторінку:
звук відніс…

– Брешеш, хвойдо!!! – з ненавистю просичала крізь зуби Зінаїда Євдокимівна.

Дівчина не зрозуміла причину такої реакції й перепитала:

– Як-як?! Брешу?..

– Так!!! Адже всім відомо, що фашисти… Що вони – нелюди!!! Цього просто не могло статися!!! Ти все вигадала, с-с-суко мала!!!

– Присягаюся пам’яттю моєї любої мамуні.

Ірма рвучко поцілувала браслет, потім знов склала його в кулон і продовжила з неприхованою ненавистю:

– Коротше кажучи, до маминих сережок мені не дістатися, проте кулон я забираю, він мій. Мамуня обіцяла, що передарує цю прикрасу мені на весілля… Що ж, доведеться забрати раніше.

– Що-о-о?! Ану віддай сюди!!!

Та від несподівано потужного стусана в груди Зінаїда Євдокимівна відлетіла назад у своє крісло.

– Не смій мене торкатися, сволото!!! – гримнула дівчина. – І не забувай, що я знаю, що твій благовірний здавав фашистам євреїв у Харкові!!! Якщо спробуєте мене розшукати… я вам не заздрю! Усе розповім «органам», нічого не приховаю! Уяви, що тоді з вами зроблять!..

З цими словами вона попрямувала до виходу з кімнати. Розлючена стара фурія спробувала кинути їй у спину безсилий прокльон. Умить озирнувшись, дівчина проштрикнула Зінаїду Євдокимівну сповненим презирства й ненависті поглядом, спитала коротко:

– Що?..

Від цього розпеченого, немов вулканічна лава, погляду дружина чекіста мало не задихнулася і навіть схопилася за серце.

* * *

– Ну ти, Зюню, і дурепа!!! Ідіотка схибнута!!! Лахудра грьобана!!! Свиня роздовбана!!! Та тьху на тебе!!!

Товариш Федосов бігав перед дружиною, яка зіщулилася в своєму улюбленому кріслі й перелякано бурмотіла:

– А що я, по-твоєму, мала подумати?.. От скажи, га?! Ми ж познайомилися тільки на самому початку сорок четвертого року, я про тебе нічого докладно не знала, геть нічого!!! Що ж було робити…

– Мозок свій курячий увімкнути, якщо тільки він у тебе є!!! – ревонув у відповідь товариш Федосов.

– То я вже геть здуріла, по-твоєму?!

– Авжеж здуріла!!! Їй, бачте, таємницю розкрили, що чоловік носатих і пейсатих недорізаних фашистам здавав, а вона вже й вуха розвісила!..

– То здавав чи ні?! Бо я так і не зрозуміла…

– Здавав – але кого?! Кого здавав, я тебе питаю, дурепо ти така?..

– Ну-у-у, як тобто… – Зінаїда Євдокимівна явно побоювалася відповідати. – По всьому виходить, що цих… носатих і пейсатих. І тих громадян, які надумали укривати… цих… які найрозумніші…

– Ідіотко, геть нічого не тямиш!!! Яких таких громадян?! Яких громадян, я кого запитую?!

– Ра-а-а… Радянських?..

– Яких таких радянських?! Яких радянських, запитую вдруге?!

– Та-а-а…

– Радянські люди або зі зброєю в руках захищали нашу Батьківщину, або знайшли можливість евакуюватися, або пішли в партизани чи підпілля! А всі інші разом з носатими-пейсатими та найрозумнішими включно – це банда зрадників нашої Батьківщини!!! Нащо їх усіх спасати?! От нащо?!

– Отже, ти…

– Я мав завдання, доручене мені Радянською Батьківщиною: увійти в повну довіру до окупантів… в повну довіру, Зюню, розумієш?! А увійшовши – такі відомості постачати, які жодному іншому розвідникові навіть не снилися!!! І я це зробив!!! І все завдяки тому, що здав певну кількість зрадників Вітчизни!!! Бо всі, хто планував під фашистами просто відсидітися – всі вони так чи інакше працювали на підлого ворога, який підступно, без оголошення війни напав на нас!!!

– Отже, виходить, що ця Ірма…

– А ці носаті-пейсаті розумаки так чи інакше були приречені, якщо тільки в партизани завчасно не подалися! Їх просто гріх було не здати!..

– То що ж це виходить?! Отже, твоє керівництво знало, що ти…

– Дурепа ти, Зюню!!! Звісно, всі про все знали ще під час війни!..

– Отже, ця Ірма не являє для тебе небезпеки?

– Не являла. Раніше не являла себто. А от саме тепер стала небезпечною. І все завдяки твоєму, Зюню, глупству!

Товариш Федосов раптом заспокоївся і тепер стояв навпроти дружини, яка тільки і спромоглася пробурмотіти, відчайдушно кліпаючи очима:

– Ти постійно звинувачуєш мене, хоч я й не розумію…

– А що тут розуміти?! Заради їхнього ж блага наша Партія веде людей вперед до комунізму, до загального щастя для всього людства. Однак не всі те щастя розуміють, далеко не всі… Отож Партії необхідні ми – чекісти так само, як чередникові необхідні батіг і пес-помічник, щоб загнати череду в призначену для неї кошару. Але череда не має сумніватися в тому, що чередник і його пес діють на її благо! Хоча чередник час від часу ріже ту чи іншу овечку, робить з неї шашлик, а псові кидає кістки.

Так само наші люди не мусять сумніватися ні в Партії, ані в нас – у чекістах… Однак тепер завдяки твоїй недолугості ця сама Ірма впевнена, що співробіник держбезпеки в разі потреби, переслідуючи Велику Мету, може здати ворожим катам-фашистам декілька дурних обивателів, які насправді зрадили Радянську Вітчизну і тепер хоч сяк, хоч так приречені на винищення! А раптом ця дурепа почне втирати це іншим громадянам – таким же тупоголовим, як ти?! Розумієш, що з того може вийти?..

Схоже, Зінаїда Євдокимівна нарешті зрозуміла, бо її очі округлилися, й вона пробелькотала здавленим голосом:

– Ну-у-у… тоді її розшукати треба!.. І зупинити.

– Уже шукають, – зітхнув товариш Федосов, – проте поки що марно. Уже всю станцію «Дарниця» на вуха поставили – немає там жодної Ірми! Ювеліра допитали – і теж марно. Ну, жодної зачіпки нема!.. Хоч би якась прикмета особлива… Кажеш, косинка на голові навіть у таку спеку?!

– Так! І це дивно, – кивнула Зінаїда Євдокимівна.

– Але під косинкою можна сховати що завгодно: хоч шрам, хоч сивину, хоч чорта лисого!.. Ні, це не годиться. Якщо вона сиротою лишилася – отже, в дитбудинку її виховували. Але не тут, не на Україні – бо тут хазяйнували фашисти. Тоді де шукати – по всьому Радянському Союзу?! Або взяти її приналежність до носатих-пейсатих. Скільки їх у Харкові до війни проживало?! Хто вижив, а хто ні?.. Не зрозуміло геть нічого. Ти її зовнішність хоч би запам’ятала?!

– Є особлива прикмета: очі розпечені, немов диявольське залізо…

– Тьху ти, дурепа!!! – лайнувся товариш Федосов. – У тебе таки з головою не все в порядку… Я питаю про особливі прикмети: шрами, кульгавість… блондинка чи брюнетка?!

– Не кульгала, шрамів не мала. Кольору волосся через косинку геть зовсім не розібрала.

– Отож і ювелір цю стерву не запам’ятав. Ех-х-х!.. – він скрушно зітхнув і додав: – Погано ще, що я тепер на пенсії й не маю тих самих можливостей, що й раніше. І тим, хто лишився працювати, нічого докладно не поясниш: після виступу товариша Хрущова на

1 ... 23 24 25 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"