Тимур Іванович Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко

– О-о-о, так-так! Ця прикраса варта і тисячі карбованців, і значно більшого, – мовила гостя, прикипівши поглядом до кулончика. І навіть зараз господиня не звернула уваги на те, як дивно змінився не тільки її погляд, але й голос. Просто вона не очікувала, що Ірма настільки легко погодиться на завищену ціну, тому трохи отетеріла від несподіваної радості.

– За цю прикрасу я б і значно більшу ціну ладна була заплатити, оскільки вона з секретом, – між тим продовжувала провідниця.

– З секретом?! З яким ще секретом… – не зрозуміла господиня.

– А там треба на дві калинові ягідки натиснути, тоді кулон-чик розкриється й на браслет перетвориться.

– На браслет?!

– Ну так, два в одному. І ще отут, у цьому місці, – гостя вказала пальцем, кінчик якого ледь помітно тремтів, – буде вигравірувано два імені. Точніше, одне жіноче ім’я двома мовами. Та ось, будь ласка, дивіться.

І вправно натиснула на дві ягідки китиці великими пальцями обох рук одночасно. Під дією прихованої пружинки кулончик розкрився і просто в руках гості розклався по акуратних канавках-прожилках на споді.

– А ось і воно, ім’я…

Дівчина продемонструвала ошелешеній господині спідню частину тендітного срібного браслетика, вкритого кривавими крапельками гранатів. На одній із секцій було вигравірувано:

– Те слово, яке ви не можете прочитати, – це на давньоєврейській «Маріам». «Марія» по-вашому. А «Марі» – домашнє скорочення від нього. Якщо там переставити літери, то з «Марі» вийде «Ірма».

Перелякана Зінаїда Євдокимівна заклякла в своєму улюбленому, наново оббитому дерматином кріслі, а гостя якось аж надто спокійно додала:

– Так, Ірмою мене на честь мами назвали.

* * *

Після погрому 1903 року з Гомеля втік один єврей-ювелір, який згодом оселився в Харкові. Коли його улюблениця – молодша дочка Маріам виходила заміж, то він подарував їй срібні сережки і кулон на ланцюжку, прикрашені криваво-червоними гранатами. При цьому кулончик, виконаний у формі калинової китиці на характерному листочку, мав секрет: при одночасному натисканні на дві ягідки він розкривався й розкладався в симпатичний браслетик. Що ж до вигравіруваного двома мовами імені…

– Коли ти виростеш і виходитимеш заміж, ім’я ми перепишемо. Шкода, що дідусь не може зробити цього власноруч, але ми знайдемо, хто за це візьметься. Сережки я собі залишу, вони мені подобаються більше, натомість кулон твоїм буде, не сумнівайся.

Чому дідусь-ювелір не міг виправити ім’я власноруч? З цього приводу дівчина коротко зазначила:

– У тридцять восьмому році я була ще надто малою, мені не пояснювали.

А невдовзі розпочалася війна, на фронт пішли всі чоловіки й навіть старша сестра, яка пройшла прискорену підготовку на курсах радистів-операторів. Вдома лишилися тільки Маріам з молодшенькою Ірмою. 24 жовтня 1941 року Харків окупували німці, всіх євреїв і циганів ретельно переписали, а в середині грудня почали відправляти їх у гетто, розташоване на східній околиці в районі Харківського тракторного заводу.

Звісно, їм ніхто не сказав, що в бараках вони проживуть недовго і що їхні життя обірвуться в Дробицькому Яру. Навпаки, спочатку пильність людей приспали повідомленням, нібито гетто невдовзі переведуть кудись на Полтавщину. Та в будь-якому разі Маріам ні на які умовляння й погрози не піддалася, в гетто не поїхала, а вирішила разом з дочкою сховатися у добрих людей. Німцям їх видав чоловік зі шрамом на обличчі.

– Прикметний такий шрам через усю щоку, майже від самого ока і до щелепи, – мовила Ірма, не зводячи пильного погляду з Зінаїди Євдокимівни. Та мимоволі здригнулася, оскільки обличчя товариша Федосова було спотворене саме таким застарілим білуватим шрамом. «На хлібозаготівлях від куркулів перепало. Дякувати треба, що не вбили», – пояснив він якось і більше до цієї теми не повертався. Як раптом зараз!..

– Ага! Бачу, мерзотник зі шрамом вам не чужий, – задоволено кивнула Ірма. – Цікаво, хто він вам: чоловік чи брат? Чи хтось іще…

– Чоловік, – немов загіпнотизована, мовила Зінаїда Євдокимівна.

– Втім, особливого значення це не має, – сумно всміхнулася дівчина. – Ким би покидьок не був, однак саме він прийшов до нашої схованки на чолі з поліцаями. А як спалахнули його очі, коли мама потихеньку простягнула йому улюблені прикраси і попросила: «Відпустіть!.. Згляньтеся, будь ласка». Прикраси чоловік зі шрамом забрав собі так, щоб інші не бачили. Однак далі спокійно махнув поліцаям – і ті заарештували як мене з мамою, так і людей, які надали нам притулок. Що сталося з цими добродіями, не знаю. Нас же передали німцям.

Далі Ірма розповіла, як уже проти ночі їх повезли в гетто і як неподалік місця призначення мотор автомобіля заглух на грудневому морозі. Тоді молоденький лейтенант наказав водієві розібратися з двигуном і взявся особисто відконвоювати Маріам з дочкою до бараків. Пішки. Практично в повній темряві на околиці міста…

І тут сталося несподіване: відійшовши на достатньо велику відстань, лейтенант раптом наказав обом бранкам зупинитися й заговорив. На щастя, знаючи як їдиш, так і німецьку, мати усе зрозуміла, а також змогла розтлумачити його слова Ірмі.

Лейтенант сказав, що був мобілізований на військову службу в 1939 році з початком польскої кампанії і що за понад два роки війни він бачив та робив багато такого, з чим принципово не згоден. А якби не військова присяга, то й не погодився б ніколи. Сказав, що поводження з євреями – це одна з моторошних помилок їхнього фюрера. Сказав, що в душі вірить у Бога, який покарає людей за вчинене зло…

І нарешті сказав головне: якщо одна з бранок зараз же, негайно втече – він навряд чи зможе розшукати її в зимовій темряві на міській околиці. Однак обох відпустити ніяк не може: другу бранку мусить застрелити, аби після не мати претензій від начальства. Бо його й без того підозрюють у неприпустимій для офіцера Великого райху м’якості, через що гальмують просування по службі. Тому другу таки мусить застрелити, однак зробить це, наприклад, порахувавши до ста. А далі здійме тривогу. Що ж, та з жінок, яка залишиться, помре максимально швидко.

Він говорив щось іще, проте припинивши перекладати, Маріам упала перед лейтенантом на коліна, обійняла і поцілувала його чоботи, потім озирнулася до дочки й мовила, мабуть, останнє в своєму житті слово:

– Тікай.

Лейтенант ледь помітно кивнув та почав відлік:

– Eins!.. Zwei!.. Drei!.. Vier!.. Fünf!..

Тоді Ірма кинулася в темряву і щодуху побігла вперед, не розбираючи дороги. Пістолетного пострілу майже не чула: мабуть, відбігла таки далеченько, та й пронизливий вітер