Тимур Іванович Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко

ХХ партз’їзді скрізь нові вітри подули, переміни то там, то тут… Отже, треба діяти обережно, щоб собі ж не зробити гірше. Однак можеш не сумніватися: Ірму цю рано чи пізно розшукають і якщо треба… Якщо треба – матку їй вивернуть і замість неї гланди поміж ніг запхнуть, аби лишень мовчала, с-с-сучка жидівська!..

Останні слова товариш Федосов вимовив з неприхованою погрозою. Від того у Зінаїди Євдокимівни аж подих перехопило: ніколи вона ще не бачила свого другого чоловіка настільки розлютованим.

Підходи до мосту Сталіна 33 , Будапешт, ранок 4 листопада 1956 року

І грянув «Грім»…

Ні, грози не було – хіба ж можлива гроза в листопаді?!

Це військові радіостанції передали недільного ранку сигнал «Грім» – і вирішальний штурм угорської столиці розпочався…

…Бо фашизм не мав пройти нізащо!!! Недарма ж бо радянський народ приніс колосальні жертви на вівтар Великої Перемоги над Третім райхом!!! Завоювання, куплені найдорожчою в світі ціною – ціною крові – не можна отак залюбки кидати під ноги світовому імперіалізму та його посіпакам. А вони ж, негідники, зраділи, вловивши слабенький вітерець змін, що повіяв на теренах Радянського Союзу взимку цього року після історичного ХХ з’їзду КПРС. Так-так, зраділа мразота, заворушилася, розправила плечі, й ось результат: фашистський заколот в Угорщині.

Але зарано зраділи, ох, зарано: Маршал Перемоги товариш Жуков віддав у Москві наказ – передати сигнал «Грім»! Головнокомандувач Об’єднаних збройних сил держав-учасниць Варшавського договору маршал Конєв підхопив – «Грім»!!! І розпочалася операція «Вихор» – нестримна, як стихійне явище, однак, на відміну від нього, продумана і прорахована до найменших дрібниць.

Керуючись мудрими вказівками генія всіх часів і народів – товариша Леніна, розробники плану військової операції «Вихор» неабияку увагу приділили взяттю під контроль мостів через Дунай: адже це мало би забезпечити безперешкодні комунікації між Пештом і Будою, вільне маневрування військами і якнайшвидше захоплення решти намічених планом об’єктів. Звісно, шкода, що висаджений ще вермахтом міст Ержебет досі не відновили. З іншого боку, шлях на виході з нього буквально впирався в гору Геллерт… отож гаразд, обійдеться і без мосту Ержебет!

Але хоча ланцюговий міст Сечені та міст Маргіт, наприклад, були важливі тому, що немовби охоплювали з обох боків будівлю парламенту (саме там, згідно з наявними відомостями, отаборився голова угорсько-фашистських заколотників Імре Надь), тим не менш, першочергову увагу радянське командування приділило найпівнічнішому з переходів – мосту Сталіна. Ясна річ, узяти його під контроль було бажано із суто ідейних міркувань: це мало би показати кривавим бандитським недобиткам, що, попри знамениту хрущовську промову та курс на розвінчання сталінського культу особи, справа Вождя і Вчителя, Батька Народів (і таке інше, і таке інше) все одно живе і перемагає!..

Саме тому, коли о 05:15 недільного ранку на хвилях Сольнокського радіо голова новоствореного Революційного робітничо-селянського уряду товариш Кадар звернувся до великого радянського народу з проханням про інтернаціональну пролетарську допомогу, до мосту Сталіна рушила ударна штурмова група, посилена танками зі складу 8-ї механізованої армії генерал-лейтенанта Бабаджаняна. Вони були вже на підході до об’єкту, як раптом…

Як раптом сталося непередбачуване: невеличка і простенька, ледь помітна в темряві барикада огризнулася спочатку недружним гвинтівочним вогнем, а одразу після того й пострілом чи то з фашистського фаустпатрона, чи з імперіалістичної американської базуки. Запалав підбитий радянський бронетранспортер… і в мінливих відблисках полум’я солдати розгледіли над барикадою незвичайний прапор, не схожий на жодні інші: згори криваво-червоний, знизу глухо-чорний.

БАНДЕРІВЦІ?! Тут, у Будапешті?!

Мало того, що цих гітлерівських підлабузників ось уже дванадцятий рік не могли викурити з теренів Західної України, де вони тероризували місцеве населення, робили атентати над активістами й народною інтелігенцією, підло стріляли з-за рогу в спину червоним бійцям і командирам – то ще й на береги Дунаю припхалися, щоб кинути братську Угорщину на поталу світовому імперіалізму?! І тут вони розраховують творити свої чорні справи – насамперед завадити радянським військам узяти під контроль важливий в усіх відношеннях міст… Ну, кровопивці, не буде вам пощади!!!

З-за палаючого бронетранспортера викотився танк Т-54 і одразу ж на ходу вгатив по барикаді 100-міліметровим осколково-фугасним снарядом, який ліг праворуч з невеликим перельотом. Невідомо, чи мали кляті фашистські посіпаки ще й інші протитанкові заряди. В усякому разі вогонь не припинявся, отож танк якомога швидше зробив другий постріл – і тепер вже снаряд поцілив точно! Третій постріл довершив справу.

Убезпечити радянських героїв від сумнозвісних пострілів у спину мала група десантників, додатково посилена співробітником КДБ. Коли один з бійців, посланих до розбитої влучним вогнем бандерівської барикади, озирнувся, заклично махнув рукою і гукнув:

– Тут живий є! – до нього кинувся немолодий вже чекіст.

І тут сталося щось малозрозуміле. Побачивши один одного, напівживий від наскрізної рани черева бандит і лейтенант КДБ одночасно скрикнули:

– Юрко?! Ах ти ж!..

– Льошко?! Ти як тут!..

Негайно бандерівець відірвав праву руку від кровоточивої рани і спробував підхопити армійську фінку, що валялася поруч на асфальті. Чекіст же стрибнув уперед і впав на пораненого мерзотника, лівою рукою намагаючись перешкодити йому вхопити ніж, а правою потягнувшись до своєї кобури з пістолетом. Після кількасекундної боротьби пролунав постріл. Скривавлена права рука бандита різко сіпнулася й завмерла, тоді як чекіст повільно піднявся спочатку на коліна, потім на повен зріст, витягнув вперед руку з пістолетом, прицілився й всадив бандитові другу кулю точно в чоло. Тоді плюнув на його труп, просичав крізь зуби:

– Тепер вже точно не оживеш, падло…

І тільки тоді почав обтрушуватися від крові, бруду, піску й асфальтового кришива, утвореного після вибухів.

* * *

– Що-о-о?! То ти… ти!.. Ти ходити можеш?..

Виряченими від здивування очима Олексій дивився на товариша, який доволі рівно й міцно тримався на ногах, хоча досі стверджував, що у нього роздроблені обидві гомілкові кістки.

– Можу, як бачиш, – похмуро пробурмотів Юрій, після чого холоднокровно вистрелив товаришеві (від цього моменту колишньому) в груди. Сила пострілу відкинула Олексія далеко назад. Підійшовши якомога ближче, Юрій схилився над нерухомим тілом і переконався, що явні ознаки життя у щойно підстреленого відсутні.

Звісно, у вересні 1941 року, наступного дня після жорстокого бою за село Черневе в березовому гайочку, що на лівому березі річки Клевені, треба було поводитися розважливіше. Якби Юрко Мендрунь тоді переконався, що після його пострілу Олексій Учень залишився живим, все склалося б зовсім по-іншому: він би витратив ще один набій – тоді його колишній товариш не потрапив би в німецький полон і не пройшов би концтабір