Роберт Шеклі - Варіанти, Роберт Шеклі

зі своїх аватар. Аватара сконала. Мішкін пережив відчуття втрати, яке неминуче переросло в полегкість.

63. Жалі чоловіка з тисячею подоб

Чоловік із тисячею подоб сидів у своєму тимчасовому офісі й обдумував проблему Мішкіна та запчастини до двигуна. Якимсь чином два світи не поєднувались, очікуваного зіставлення не відбувалося. Не було руху до бажаної мети.

Через труднощі, властиві цій проблемі, Чоловік був змушений винайти себе — deus ex machiпа — і тепер мовчки стояв перед аудиторією й намагався пояснити те, що було незбагненним для нього.

Збудувавши себе, Чоловік із тисячею подоб тепер був змушений задовольнятися собою. Чи треба було йому ще й пояснити себе? Він притьмом скасував необхідність пояснювати. Йому треба було лише пояснити, як Мішкін і запчастина до двигуна зійшлися разом. Але як вони й справді зійшлися разом? Чи справді вони мали зійтися?

— Тож отак вони дійшли до крайньої межі — Мішкін, космічний штукар і запчастина, що становила жорстоку й парадоксальну суть його жарту. Так, вони загинули, і водночас Земля впала на Сонце, Сонце вибухнуло, і вся галактика випала крізь чорну діру в тканині часопростору, стерши таким чином трагікомедію людського існування, ба навіть усіх драм і всіх існувань.

Ні, хоч як це було чудово, справа просто не клеїлась. Мішкін і його запчастина мали зійтися, первісну проблему треба було вирішити, дотриматись усіх обіцянок і засновків. Зробивши це, можна було б висадити в повітря геть усе, але не раніше.

Отже, нічого не зрушилось: Чоловік із тисячею подоб і далі мав прикрий обов’язок виконувати роботу, для якої він створив себе.

Він думав. Ніщо не втручалося в його катастрофічну самотність. Випадкові концепції захмарювали йому голову: «Будь-який наркотик, який занапащає вас, — добра річ». «Депресія неминуча». «Супутні обставини». «Париж».

Чоловік зусиллям спрямував свою увагу на запчастину. Де та клята штуковина тепер? Мабуть, на якомусь запилюженому складі на Землі, чекає вилучення задля втіхи терплячого читача.

— Але хто потребує терплячого читача? — гаркнув Чоловік. І все-таки ситуація була така: він мав договірне зобов’язання перед собою організувати балет паралітиків.

Чоловік намагався зосередитись. «Я втрачаю глузд». «Проблеми, яких не існує, максимально реальні». «Це не зовсім те, що ми мали на увазі».

Як слушно це було! Люди, які живуть у скляних душах, не мають розкидатися словами.

До праці: Чоловік із тисячею подоб узяв свою аналогову логарифмічну лінійку та логічно виснуване перо. Отже: запчастина стає орлиним серцем, стартом із місця, текучою водою, кригою. Досить для J-серій. І знову: скарб у землі, кришталевий келих, токарний верстат, сміх, кажан, викидень, редукційна передача.

Ще більше такого!

Працюючи тепер більш упевнено, Чоловік склав усі наявні дані в кошик на екрані й дав їм витримати три оберти. Потім натиснув клавішу «Результат». З’явилася антилопа верхи на білому ведмеді. Непотріб! Але стривайте: ведмідь — антилопа, веде мідь анти лоп... Стоп! Анти, протилежність перешкоджає руху! Функція інь, що порушує доставку, безперечно продуктивна.

Тепер треба пропустити це все через симулятор конструктів.

64. Знову про принцип реальності

Джонні Алеґро цього ранку занедужав. Насунув циліндр на своє чорне лискуче волосся. Ретельно розправив манжети шоколадної мохерової сорочки. Тепер він був готовий до роботи.

Задзвонив телефон. Алеґро схопив трубку:

— Алеґро слухає.

— Джонні? Це Гаррі ван Орлен.

Алеґро уявив собі череватого бандита із роззявленим ротом, важкими щелепами, щетиною та брудними нігтями.

— Ну, що там? — кинув Джонні. Він не любив нікчемних бандитів, дарма що його робота часто вимагала вовтузитися з ними вісімнадцять годин на день.

— Та й таке, Джонні. Ти пам'ятаєш роботу, яку ми виконували на Саут-Мейн-стріт?

— Авжеж! — гаркнув Джонні, одразу впізнавши евфемізм, який стосувався крадіжки зі зламом на складі компанії Wel-Rite на Верік-стріт.

— Що ж, ми знайшли покупців на весь інвентар, за винятком однієї залізяки, з якою досі захрясли.

— Що це за товар? — запитав Джонні.

— Це якийсь механізм, названий запчастина L-1223A для космічного двигуна. Його мали послати якомусь хлопцеві на ймення Мішкін у місце, яке називають Гармонією.

— Ну, то продайте її.

— Ніхто не хоче купувати.

— Тоді викиньте її куди-небудь!

Джонні бахнув слухавкою по апарату й насупився. Він ненавидів, коли підлеглі набридали йому запитаннями, які могла б вирішити й мавпа, котячись униз на роликах. Але не любив і невиправданих ініціатив.

Саме тоді йому спало на гадку: а може, послати цю запчастину тому типові, як його там, Мішкіну, і набути отак репутацію ексцентричного філантропа. Потім він міг би вдатися до ще кількох гарних учинків, а після цього, можливо, висуватися на виборну посаду.

Ця думка пасувала дивним уявленням Джонні про твердження noblesse oblige, так би мовити, шляхетність зобов'язує. Він потягся до телефона.

Саме цієї миті висадили двері, і троє поліцаїв та автор удерлися в кімнату з піднятими пістолетами.

Джонні з люті аж загарчав , такий був розлючений. Блискавичні рефлекси дали йому змогу пірнути під стіл до того, як кулі поліцаїв роздерли місце, де він щойно стояв.

— Хапайте його! — верещав автор. — Він знає, де та запчастина!

Та Джонні під столом уже натиснув синю кнопку. Частина підлоги під ним відсунулася вбік, і Джонні з'їхав по жолобу в гараж, де з двигуном, що тихенько хурчав, його чекав Mersedes SL-300.

65

Через кілька днів на холодній, покритій листям рафії веранді обшарпаного негодою будинку в нижній частині Кі-Ларґо професор Джон Макалістер переживав мить тяжкого спантеличення. Це був незвичайний стан для високого, статурного русявого фізика з Рокпорта, штат Мен. Коло нього стояла Лоїс, його висока, приваблива дружина з каштановими косами. Вона щойно вийшла на веранду.

Лоїс ще не встигла нічого сказати, як на прохолодну веранду заскочив світловолосий Таї Олівер із п'ятьма кулями в руці.

— Хтось грає в більярд? — безглуздо запитав він.

— Не тепер, Таї, — спокійно мовив професор Макалістер.

Таї повернувся, щоб іти. Але тут навіть його недосвідченому і неспостережливому оку стало очевидно, що було щось дивне й неприродне в поведінці двох людей, яких він знав лише місяць, але вже цінував більше, ніж будь-кого у світі.

— Щось сталося? — запитав Таї.

Перш ніж хтось устиг відповісти, на веранду вийшла, спустившись внутрішніми сходами, Петті, молодша сестра Лоїс Макалістер. Петті ще навіть сімнадцять років не виповнилось, але, як на свої літа, дівчина мала напрочуд розвинені форми. Сіла у вицвілий зелений фотель і схрестила довгі, з