Шевчук Валерій - На полі смиренному, Шевчук Валерій

старого. Завжди був він старим для хлопчака, не так батьком, як дідом, і завжди знав Агапіт, що сам він ніколи не буде такий великий і мудрий. Завжди дивився на ту неприступну гору з острахом, пошануванням і скрухою і завжди був перед нею ниций. От і зараз дивився край ока на велике, погідне й безконечно мудре обличчя, що срібно сяяло в місячному світлі, і відчував, що хоч би поклав своє життя, аби осягнути хоч трохи з того, що знає ця срібна голова, нічого з того не вийде. І до нього знову повернулося те, що відчував, малим бувши: якийсь запаморочливий переляк перед бездонною глибиною розуму батька; сидів і малів на ґанку, бо обличчя цього чоловіка, що біліло перед ним, все-таки й зараз лякало. Через те і втікав від нього, і взяв постриг, але завжди знав і відчував його присутність коло себе. Часом йому здавалося, що більше ненавидить батька, як любить, хоч коли довше не бачив його, відчував тугу — через це й викопав лаз і прийшов. "Хлопчаком я все-таки залишився, — подумав Агапіт, ковтаючи мимовільну спазму в горлі. — Але яка втіха отак вряди-годи відчуватися тим хлопчаком!"

І все-таки тепер, коли торкнула його слава житейська, хотілося йому вірити і в інше: можливо, він сам міг стати таким! Дивився скоса на батька: сивий і надто древній дід перед ним сидів. І раптом закляк: а що, коли йому недовго жити? Що, коли, лікуючи інших, не знатиме він, як вилікувати себе? Холодний піт обсипав Агапіта з ніг до голови, йому захотілося кинутися до старого, і хай би не приплющував у його присутності очей.

— Слава людська, — таки розплющився батько, — це мед прогірклий. Сьогодні зносить, а завтра гіркотою наллє. Сьогодні лікує, а завтра і вбити може. Той, що сьогодні перед тобою навколішки стає, може найлютішим твоїм ворогом зробитися. Славні світу цього по лезу меча ходять, й бідні вони через те. Неспокій невсигтимий їх пече: не можуть вони забутись від діл своїх, бо з’їдають ті їх, відтак і мир прийняти в душу не можуть. Саме тому боюся за тебе, синку...

Але Агапіт уже позбувся смутного настрою. Наче жива, постала перед ним ота недавня сцена: дощ покрив землю, а в ньому тягнеться чорна, покірлива вервечка ченців. Він стоїть перед ними на ґанку, а вони раптом зупинилися й зачудовано дивляться на нього.

— Славний у світі таки мусить когось і щось удавати, — сказав Агапіт. — Це як гра скомороша, і, як гра скомороша, дійство має бути просте. Стати славним, батьку, легше, ніж здобувати мудрість, якою ви володієте, — та мудрість від людей відводить.

Старий тяжко зітхнув. Десь у лісі гукнула сова, і, мов за наказом, зашелестіло, виграючи зблисками, листя.

— Славний, синку, — це раб! — тихо прошепотів старий.

Він звівся й пішов у хату. За якусь мить вийшов із слоїком, зав’язаним полотнинкою. Мовчки подав його синові, а відтак різко повернув у бік шумливого лісу обличчя.

7

В цей— таки час вірменин міг стояти коло вікна й дивитися на власне відображення. І мав бачити він немолодого чоловіка, з лицем, зморшками поораним, мав бачити відбиті трійко свічок, що стояли на столі, і, очевидно, думав печальну думу, яку колись навіяв дощ, бо що значить у цьому світі людина, котра тратить добру славу? Тепер до нього менше йдуть люди, а валять усі туди, в монастир, до того непоказного нахаби, який все-таки знає якусь лікарську таємницю. Довідався уже напевне, що лікує Агапіт таки зіллям і саме в тому зіллі й Ховається його сила.

Можливо, слуга ставив тоді на стіл вино, м’ясо й каші, безшумно сновигаючи покоєм, а вірменин-лікар мимоволі мав думати вголос, як завжди в таких випадках, говорячи рідною мовою:

— Поки що всі хворі, яких він брався лікувати, таки одужували, навіть ті, у смерті яких я був зовсім упевнений. Чи був ти у володаря міста?

— Володар міста згодився видати тобі смертника, — сказав слуга.

— Мені потрібно, щоб хтось із його недужих помер, — так само задумливо сказав вірменин-лікар. — Ця слава, яку розпустив він про себе, ущербна для мене... Я не вірю в його лікарську силу.

— Але хворі й справді одужують, — відповів вірменин-слуга.

— Бо знає якусь таємницю. Якесь зілля досі лікарям не відоме... Коли ж чоловік упаде йому під ноги мертвий, всі переконаються, що не такий він усесильний...

— Після тієї історії з тисяцьким до нього звертаються й найбагатші. Скоро доведеться нам іти звідси з торбами.

— Ми не підемо звідси з торбами, — відказав гостро вірменин-лікар, — хоч тут і справді заповідається на складну боротьбу. Мені треба, щоб від його лікування хтось помер.

І знову задивився він у вікно, і побачив у ньому раптом невеликого, худого ченця з палючим зором. І закипілась у нього в нутрі печаль — сірий змій вповзав йому в груди і обвивався довкола серця. Там, за вікном, з’явився місяць і освітив вулицю так, що заблискотіли мокрі дахи, в калюжах почали купатися відблиски, і скільки було калюж, стільки й місяців світило із землі. І побачив він поміж тих місяців воїнів, що вели до нього смертника, був той високий і йшов, понуро звісивши голову, — знав, що вже востаннє рахує ті місяці в калюжах — був це головник, який підняв руку на огнищанина. Може, тому, що так низько опустив голову, не обходив головник калюж, а брів через них, і в його ногах бовталися скалки потолочених місяців.

Вірменин уже не дививсь у вікно. Підійшов до вогню, що його розпалив слуга, і поставив мусянжевого кухлика з отрутою — мала вона загрітися.

— Цей напій убиває за два дні, — сказав він вірменину-слузі. — Через два дні ніякі чудодійні ліки цього головника не врятують.

Він сплів пальці рук, хруснув ними так, наче поламав, і мимохіть повернувся до дверей, в які вже входив головник у супроводі кількох суворих мужів.

— Мені казали, — сказав вірменин-лікар, — що хочеш прожити ще кілька днів?

— Я хотів відмолити гріхи, — відповів головник, очі його вивідчо бігали від вірменина-лікаря до вірменина-слуги.

— Ти їх дістанеш, — сказав вірменин-лікар. — Випий це зілля. Смертник боязко простяг руку до чаші.

— Що воно? — спитав хрипко.

— Отрута, яка без мук уб’є тебе через два дні.

Тоді розширилися раптом очі в головника, і кинувся він притьма до вікна, щоб вискочити і втекти. Але на ньому повисло троє дужих чоловіків і, зваливши, заломили руки.

— Поверніть його обличчям угору, — наказав вірменин-лікар. Мужі перевернули смертника, навалившись на руки й ноги. Вірменин-слуга прискочив до головника і розтулив ножем рота. Вірменин-лікар швидко влив йому рідину.

— Тепер відведіть його в монастир, хай молиться! — сказав лікар і наставив над мискою руки, чекаючи поки слуга йому зіллє води.

8

Він лежав у церкві хрестом на кам’яних плитах і плакав. Так само плакало надворі й небо, бо цілий день ішов дощ, у відчинені двері вливався хлюпіт і плескіт, а коли зайшли ченці на службу, смертник звівся навколішки й почав бити поклони.

— Чого побиваєшся, чоловіче? — спинився коло нього Агапіт.

— Головник я тяжкий, отче. Засуджено мене на смерть, і вже я зілля смертне випив.

— Коли ж твій реченець?

— Завтра, — сказав смертник. — Не можу вже знести цього чекання. Не йде мені молитва на ум, кричить усе в мені і плаче.

— Хто давав тобі отруту?

— Вірменин-лікар...

Навколо них стояли й інші ченці і слухали зацікавлено.

— За що тебе покарано? — спитав тим часом Агапіт.

— Невинно обмовлений я. Сказали, що огнищанина я убив, який до жінки моєї заповзявся. А він сам себе убив.

— А жінка твоя що?

— І жінку він убив, — залився слізьми смертник. — Склали на мене, невинного, лихо таке!...

Я придивився пильніше до цього головника. Лихе й хиже обличчя той мав, і сльози його були, як мені здалося тоді, не зовсім щирі. Агапіт, однак, того не примітив.

— Взиваю до вас, братіє, — урочисто сказав він. — Цей чоловік на дорозі до каяття.

— Я на дорозі до смерті, отче, — сказав, заливаючись слізьми, головник.

— Не треба боятися смерті, — мовив з глибини храму Єремія. — Смерть — це звільнення для людини...

Агапіт, однак, різко повернувся до ігумена. Очі його палали.

— Чи зволяєте, отче ігумене, щоб я врятував цього чоловіка? — спитав Агапіт.

— Смертельну отруту цей чоловік випив, — мовив ігумен.

— Я про це знаю, — гарячково відказав Агапіт. — То чи зволяєте, щоб я урятував його? Стане тут монастирським холопом. Ану, звісти-но, чоловіче, хочеш вмерти чи станеш монастирським холопом?

Смертник упав Агапітові до ніг.

— Хочу стати холопом, отче. Врятуй мене, прошу тебе. Врятуй, бога ради, бо в мені вже вогонь смертельний розпалюється...

— Іди за мною, — наказав Агапіт і, повернувшись різко, пішов до дверей.

Головник побіг за ним слідом, і дивне це було видовище. Йшов, широко ступаючи, чорний ченчик з гордо зведеною головою, а за ним підтюпцем трюхикав великий, зігнутий, щоб меншим здаватися, чолов’яга. За ними слідом посунула братія, бо сподівалися на нове чудо, а в кінці поплентався і я, бо вже й тоді щось мені в тому дійстві не подобалося. Маленька Агагпітова постать підстрибом бігла через мокру траву, весь простір довкола затягнувся сивим дощовим смерком, хлюпотіло навколо й плескало. Смертник ляпав по воді босими ногами, грубе важке обличчя було як у пса, котрий просить подачки. Я знав напевно: винуватий той чоловік, і кров ще не обсохла на його руках. Тепер він стане холопом, і коли хто вб’є його, то це все одно, що худобину забити...

Я йшов позаду процесії, яку густо зарошував дощ, поступово мокріла в мене одежа, і не міг виразно сказати: добре чи лихе діло замислив Агапіт. Не міг сказати: чи й справді став на дорогу спасення цей головник, а чи тільки хоче скористуватися з доброї нагоди. "Але і він людина, — подумалося мені, — і він хоче бачити небо, сонце та землю, хоче ще не раз відчути на обличчі хоч би отакий дощ". Жаль із недовірою в мені боровся, адже кожен із нас залюбки ступає босими ногами по траві. "Ось вона, радість звичайного людського буття, — подумав я, — і її може відчувати навіть той, хто такої радості іншого позбавляє. Хоч дощ навколо хлющить, гарна все-таки земля: оцей двір, залитий водою, і мокра, пружка трава, що вже вибила стебла з насінням. Гарний оцей дощ, прозорі ці цівки, що сотаються із неба, — це завдяки їм буяніє все й молодіє. Хто зна, — подумалося мені, — може, даремно щось шкребоче на серці, може, дійство, яке тут відбувається, і справді прославити варто, адже люди, звірі, комахи, птахи та дерева, зілля та вода суть одного кореня і в одне зливаються тіло, ім’я якого природа-матінка наша, що її можна назвати богом.