Шевчук Валерій - На полі смиренному, Шевчук Валерій

Але знаю я й інше: немало струмків виривається з болота і річкою ніколи не зробиться. Силою долі саме мені присуджено такий жереб, і я приймаю це без ремства: коли є я такий, значить, потрібен, адже нічого нема в житті непотрібного.

— То чому ж ти замовк? — спитав Єремія. — Немає тобі виходу.

— Гаразд, — тихо сказав я, і сльози вибилися мені на очі. — Гаразд!

Тоді змахнув Єремія рукою, і в келію мою почали заходити один за одним мої брати по обителі.

— Наш брат Семен покаятися хоче, — сказав поважно і навіть урочисто Єремія. — Він признав у розмові зі мною, що його таки навідував біс і, хоч боровся він супроти нього, скільки сили мав, не завжди перемогти того біса міг. Тільки наша спільна молитва, брати мої, зможе братові Семенові допомогти. Вклякни, сину!

Я вклякнув. Навколо загули голоси, і здалося мені, що бачу пастуха, який плескає бичем, заганяючи в стадо корову, котра відбилася. Сльози полилися мені з очей, бо не міг стримати відчаю свого й болю.

— Молітеся щиріше, братове, — озвався ігумен. — Він плаче, значить, виходить із нього біс...

"Цього разу все відбудеться просто. — подумав я. — Кожен грішить, і кожного мордує біс, істина неперехідна, і до того звикли всі. Вимагається тільки одне: податися, пригнутися і розм’якшіти — всі поспівчувають тобі і, хоч дивитимуться якийсь час підозріло, тебе від себе не відштовхнуть. Гірше іншому — тому, хто не може м’якшати й подаватися. Пуга тоді почне його хльоскати, немилосердна й пекуча!"

Ченці були задоволені з мого плачу, хоч навіть прозорливий Єремія не знав його причини. Зрештою, сам він не співав. Був надто ветхий, а ще довелося йому забагато говорити. Через це стояв посеред келії, розставивши ноги, обперся об ціпок і подрімував. І раптом зрозумів я: він також мав колись дух неупокорений, він теж колись дивився на небо і зітхав через те, що прив’язаний поворозами до закутка за сірими стінами. "Бідний, бідний Єремія, — подумав я, — неупокореність свою ти перетворив у нелюбов". Я подивився ще й на Никона, адже так щиро прихилялося до нього моє серце, що готовий був його своїм учнем назвати. Цей співав. Натхненно і завзято, начебто хотів звернути на себе увагу. Цього разу ми зустрілись із ним очима, і хвиля зненависті хлюпнула на мене із тих завзятих очей. "Он він, ревний сторож уподібненості, — подумалося мені. — Саме тим він найгірший, що про мої думки добре знає". Однак я його не осуджував і не ненавидів. Я його пожалів глибоким, нутровим жалем. "Єпископом ти станеш, — подумав я, — але бідний, бідний ти, Никоне!"

Нарешті вони вгомонилися. Виспівали потрібну кількість псальмів та молитов і, забравши моє чорнило, перо й пергамен, пішли геть. Були певні, що я покаявся, а я тільки жаль глибокий до них відчув...

Я дописую ці рядки. Використовую для цього кілька чистих листків пергамену, які були в моєму сховку, було там запасне перо і трохи чорнила. На більше, ніж тут написано, його вже не стане. Все-таки я вчиню те, що надумав: укладу пергамен у заздалегідь наготований горщик, зав’яжу отвір чистим листком і обсмолю смолою — смолу мої пошуковці не забрали, були-бо певні, що для писання вона непридатна. Відтак закопаю свій скарб глибоко в землю і віддам його на волю божу. Сам я вийду із затвору бо вже не можу більше ховатись у цій темені. Хто зна, може, залишуся в цій обителі, а може, й покину її — адже все-таки кличе мене зелене сонце серед неба — до його поклику я завжди прислухаюся. Знаю, світ — це мережа закутків, оточених сірими стінами, але між цими закутками все-таки існують дороги. Хто зна може, все-таки варто взяти палицю в руки і піти трохи побачити неба, що лежить над тими дорогами. Спинятися я буду таки за сірими стінами, щоб придивитися до того, що люди житейською марнотою звуть: хочеться мені переконатися: чи однаково танцюють люди танок життьовий. Коли так, відчую я смуток, коли ж ні можливо, радітиму — світу ж навколишнього ні смуток мій ні радість не змінить. Смуток мій проллється сльозою, яка швидко висохне на лиці земнім, а радість співом птаха, пісня якої пам’ятається, доки та пташка співа. Одне я знаю: житиму на цій землі так, щоб нікому не принести лиха. Коли мені це вдасться зелене сонце, гадаю, благословить мене, а люди, сподіватимуся, не осудять.

© ШЕВЧУК Валерій. Птахи з невидимого острова. — К.: Радянський письменник, 1990.