Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

class="p">…

XXI

Ченці оск­ла­би­лись і зу­би ска­лять,

Мов пе­ред луб­кою ведмідь куд­ла­тий…

Велику ми­лость ко­ролівську хва­лять,

Готові їй усяк до­по­ма­га­ти.

Питають: що ж чи­ни­ти з ко­за­ка­ми,

Як прий­дуть у пе­че­ри сповіда­тись?

Якими по­си­ла­ти їх шля­ха­ми,

Щоб здо­бичі та сла­ви на­би­ра­тись,

І вповні, мов бджо­ла, у мо­нас­тир вер­та­тись?

XXII

Киплять ме­ди по куб­ках дже­ре­лас­тих.

Премудрі над­пи­си ченці чи­та­ють…

Із-за борід, мов кущ ло­зи, мет­лас­тих,

Раз по раз кубків служ­ки до­ли­ва­ють…

За ко­ро­ля і за йо­го на­даннє,

Хлібів ду­хов­них іно­кам сми­рен­ним,

Іде гуч­не по­за сто­лом вітаннє

І роз­ля­гається під скле­пом тем­ним,

Як гомін мерт­вих душ у тар­тарі підземнім.

XXIII

І, мов «ко­зацьке сон­це» се­ред ночі,

Що світить ни­зов­цям у гай­да­мацтві,

Блищали хижі єзуїтські очі

У темнім з ро­ду в рід чер­нечім царстві.

«Панове! Я ска­жу вам щи­ру прав­ду, -

До грецьких ни­цаків ре­че ла­тинський, -

У таємни­чу ко­ролівську ра­ду

Зібрались біску­пи і нунцій римський:

Бо пи­ше патріарх до них єру­са­лимський,

XXIV

Що хрис­ти­янст­ву вже кінець при­хо­дить.

Уся зем­ля по­над трьома мо­ря­ми,

Котрою цар ту­рецький вер­хо­во­дить,

Здвигнулась, ніби во­ди під вітра­ми.

Ввесь му­сульманський світ за­ко­ли­хав­ся,

Як оке­ан ко­ли­шеться ре­ву­чий:

Народ невірний на вой­ну підняв­ся,

Гогоче, мов та безд­на безд­ну зву­чи,

Рикає, на­че лев но­га­ми зем­лю рву­чи». -

XXV

«Воістину, - рек­ли ченці, - се діло

Не людське, са­та­нинське, лю­те, ди­ке!..

І грецьке хрис­ти­янст­во до­пус­ти­ло

Таке на­сильство віри пре­ве­ли­ке?» -

«Се бу­де не над гре­ка­ми тво­ри­тись:

Вони вже й так у тур­ка під но­га­ми.

Солома силі му­сить по­ко­ри­тись…

А розпічнеться ся біда над ва­ми, -

Над чу­дот­вор­ни­ми пе­чорськи­ми мо­ща­ми». -

XXVI

«Не діжде плід Ага­ри навісної, - [86]

Загомоніли бо­ро­ди-ло­па­ти, -

Коснутись віри на­шої свя­тої!

Заступить нас чу­дов­на Бо­жа Ма­ти.

Вона й од хи­жо­го Менг­ли-Гірея [87]

Серед мо­щей нетлінних при­таїлась

І знов на вопль юро­ди До­си­фея [88]

У шаті но­во­ко­ваній яви­лась,

І Лав­ра знов її ди­ва­ми зба­га­ти­лась». -

XXVII

«Так, так! - ре­че по­ну­ро Обор­ницький

Серед ченців, мов у гус­то­му гаї,

І за­пи­ває жаль свій єзуїтський

На схиз­ма­тицьку віру [89] і зви­чаї. -

Но, чу­да іще, бач­те, рід лу­ка­вий,

Прелюбодійіний рід, гла­сить Пи­са­ние:

Тим нас Гос­подь зад­ля своєї сла­ви

Підводить час­то і під іспи­таннє…

Тут от яке зай­шло між нас пи­та­ння:

XXVIII

Чи мис­ли­те сидіти все за му­ром,

Покіль Ос­ман з по­ту­га­ми надійде,

Розправиться по-свійськи із джа­ву­ром

І по­топ­том по Ук­раїні пійде:

Чи на­шим ро­бом про­тив азіата,

Прийнявши міч і щит свя­тої віри,

Ще за Дністром стріча­ти су­пос­та­та,

Хрестом йо­му за­го­ро­ди­ти двері

І внівець обер­нуть усі йо­го хи­ме­ри?

XXIX

Бо знай­те, що на вас Ос­ман пря­мує,

Не в Польщу йде, а в ва­шу Ук­раїну,

І, як Подільський Кам'янець зруй­нує,

Тогді йо­му нігде не бу­де впи­ну.

Тим скли­кать му­си­те ви все ко­зацт­во:

Нехай во­но здо­бич­ну путь по­ки­не,

Нехай по­ки­не хи­же гай­да­мацт­во

І до Дністра всіма пол­ка­ми дви­не:

Бо зник­не так, як дим, як іскра, в полі зги­не». -

XXX

«Не на­ше діло ко­заків скли­ка­ти:

Рої ко­зацькі ши­ро­ко літа­ють.

Як в та­бо­ри їх та в коші зби­ра­ти,

Про се гро­мадські тільки мужі зна­ють.

Нас приз­ва­но на те, щоб мо­лит­ва­ми

Пречисту да свя­тих уго­ноб­ля­ти,

Щоб не да­вать не­чис­то­му гріха­ми,

Мов повіддю, всі душі за­ли­ва­ти

І в морі ог­нянім навіки по­топ­ля­ти».

XXXI

Так, ски­нув­шись по сло­ву, чес­на брат­тя

Понурилась у мед бла­го­чес­ти­во.

Цураючись ла­тинською зав­зят­тя,

На єзуїта інші по­зи­ра­ли скри­ва.

«Гаразд го­во­риш, ксьондзе па­не-бра­те,

А в серці в те­бе пре­по­га­на дум­ка! -

Чернецтво сти­ха мим­рить во­ло­ха­те

І ви­пи­ває все до каплі з куб­ка. -

Ні, не знай­ти тобі між на­ми не­до­ум­ка!

XXXII

Ти - по­лом'є, ми - дим: нас не підпа­лиш;

Не підой­ти з то­бою нам під па­ру.

Ти на землі се­бе між людьми сла­виш,

Ми ли­не­мо на не­бе­са, за хма­ру».

Озветься знов го­ляк до бо­ро­да­тих:

«Панове! Час нас­тав страш­ний, ве­ли­кий:

На нас ідуть по­туж­но азіяти,

Що до­пов­ня­ють кров'ю мо­ре й ріки

І хи­лять, мов тра­ву, під се­бе всі язи­ки». -

XXXIII

«Се не ля­кає нас. Не раз ми вже сто­яли,

Як смок­ва та Іони­на в пус­тині. [90]

До ко­ре­ня нас бурі сок­ру­ша­ли,

Живими нас хо­ва­ли в до­мо­вині,

Но ри­зою Ус­пеніє своєю

Монастирище на­ше прик­ри­ва­ло,

Хранило нас чу­дов­но під зем­лею,

Мов Ла­за­ря із гро­бу вик­ли­ка­ло, [91]

І па­ки ту­ком стад і ме­дом на­си­ща­ло». -

XXXIV

«Коли б не страш­но вам, мої па­но­ве,

Як оди­но­ка смок­ви­на в пус­тині,

Як воїнство воісти­ну Хрис­то­ве,

Стояти се­ред бурі на Вкраїні:

Дак спо­га­дай­те кня­зя Кос­тян­ти­на, [92]

Що пам'ять по собі свя­ту зос­та­вив,

Що по­би­вав та­тар і моск­ви­ти­на,

Міцну гра­ни­цю від Моск­ви пос­та­вив

І трид­цять три бої побіда­ми прос­ла­вив.

XXXV

Сей Кос­тян­тин, хо­роб­рий князь Ост­розький,

Із руськи­ми охо­чи­ми пол­ка­ми,

Воістину був пре­док за­по­розький,

Хоч і не звав їх спрос­та ко­за­ка­ми.

Ще й сотні літ не­ма, як ви віта­ли

Його тріумфом за по­ход та­тарський,

Як у Ве­ликій церкві возд­ви­га­ли

Йому прес­лав­ний пам'ятник ли­царський;

З усіх вождів се був най­більший вождь ко­зацький.

XXXVI

Придивимся ж, па­но­ве, оком пильним,

Як на войні він з Рус­сю обер­тав­ся,

І що ро­би­ло дух йо­го все­сильним,

І че­рез що він ди­вом світу став­ся.

Memoria всіх sa­ecu­lo­rum prin­ceps

Dignissimus, [93] хо­див він у по­хо­ди

Так, як з не­заз­на­них вре­мен при­вик­ли

Чинити в хрис­ти­янстві всі на­ро­ди

І як чи­ни­ти­муть у всі гря­дущі ро­ди.

XXXVII

Брав із со­бою об­ра­зи чу­довні,

І мощі, і ченців ста­рих, по­бож­них,

І ри­зи, й ан­ти­мин­си нап­рес­тольні,

Як ліки про­ти по­мислів три­вож­них.

І два коші, слов'янський і ла­тинський,

Усяк по-свой­ому Все­вишнього бла­га­ли:

«Те De­um», [94] - хір гримів у полі римський,

«Тебе, ми Бо­га хва­лим», - ви співа­ли,

А спільні во­ро­ги суміли й тре­пе­та­ли…» -

XXXVIII

«Отим-то й ба! - оз­вав­ся тут ста­ренький

Чернець, стро­итель «царст­вен­ної» Лав­ри.

Вже впо­равсь ко­ло куб­ка, був п'яненький,

Не до­ба­чав га­разд і в оку­ля­ри. -

Те De­um ва­ше нас пе­респіва­ло:

Було во­но, ма­буть, аж геть ро­та­те,

Що всю Ост­рож­чи­ну мов по­ков­та­ло, -

Усі хліби