Артур Конан Дойль - Етюд у багряних тонах, Артур Конан Дойль

class="p1" style="">На дверях він обернувся; обличчя його раптом налилося кров’ю, очі спалахнули.

- Якщо ти, Джоне Фер’є,- скрикнув він,- надумаєш зі своєю немічною силою противитись наказові Чотирьох, то пошкодуєш, що її й твої кістки не зотліли тоді на Сьєрра-Бланці!

Погрозливо змахнувши кулаком, він вийшов за двері. Фер’є мовчки слухав, як хрустять камінці на стежці під його важкими чобітьми.

Він сидів, упершись ліктями в коліна, й міркував про те, як розповісти про це все дочці, аж раптом відчув ласкавий дотик руки, підвів голову й побачив, що вона стоїть поруч. Єдиний погляд на її бліде, злякане обличчя свідчив, що вона все чула.

- Я не винна,- мовила вона, відповідаючи на його погляд.- Він так кричав, що на всю хату було чути. Ой, тату, тату, що нам тепер робити?

- Не бійся,- відказав він, пригорнув дочку до себе й лагідно провів широкою, грубою долонею по її золотистому волоссю.- Все буде гаразд. Чи не охолола ще ти до того хлопця?

У відповідь почулося гірке схлипування і її рука стисла батькову руку.

- Звичайно ж, ні. От і добре - не хотів би я почути про таке. Він славний хлопчина і справжній християнин, не те що тутешні святенники з їхніми молитвами та проповідями. Завтра до Невади вирушають копачі - я вже якось дам йому знати, що з нами сталось. Я добре знаю цього чолов’ягу - він примчить сюди швидше за телеграму.

Люсі всміхнулася крізь сльози, почувши це батькове порівняння.

- Він приїде й порадить, як нам бути. Але я боюся за тебе, любий тату. Я чула... чула, ніби з тими, хто йде наперекір Пророкові, коїться щось страшне...

- Але ж ми ще не йдемо йому наперекір,- заперечив батько.- А там ще побачимо - встигнемо. Попереду в нас цілий місяць, а потім, здається мені, найкраще буде тікати з Юти.

- Покинути Юту!

- Еге ж, саме так.

- А ферма?

- Дещо, коли зможемо, продамо, зберемо трохи грошей, а решта нехай уже пропадає. Правду кажучи, Люсі, я не вперше вже про це думаю. Не можу я ні перед ким плазувати, як тутешній люд плазує перед отим клятим Пророком. Я вільний американець, і мені це не до смаку. А переробляти себе вже запізно. Якщо він тинятиметься довкола нашої ферми, то назустріч йому вилетить добрячий набій із шротом.

- Але ж вони не випустять нас,- мовила дочка.

- Постривай, нехай приїде Джеферсон, і ми все влаштуємо. А тим часом не бійся, люба, і не плач, бо в тебе оченята запухнуть і він дасть мені прочухана. Не бійся, тут нема жодної небезпеки.

Джон Фер’є втішав її спокійним, упевненим голосом, проте вона не могла не помітити, що того вечора він надзвичайно старанно позамикав усі двері, а потім ретельно почистив та набив іржаву мисливську рушницю, яка висіла на стіні його спальні.

 

4. Втеча

 

 

Наступного ранку після розмови з мормонським Пророком Джон Фер’є вирушив до Солт-Лейк-Сіті, розшукав знайомого, що зібрався в Невадські гори, і передав йому листа до Джеферсона Гоупа. Він написав хлопцеві, що на них чатує небезпека, отож украй потрібно, щоб він приїхав якнайшвидше. Коли Фер’є віддав лист, на душі йому стало легше і він повертався додому веселим.

Наблизившись до ферми, він здивовано побачив там двох коней, прив’язаних до воріт. Ще більше він здивувався, коли увійшов до вітальні і уздрів там двох молодиків. Один, довгообразий і блідий, умостився в кріслі-гойдалці, поклавши ноги на грубку. Інший, з бичачою шиєю та опецькуватим обличчям, стояв біля вікна, засунувши руки в кишені, й насвистував церковний гімн. Обидва кивнули, побачивши Фер’є, і той, що сидів у кріслі, розпочав розмову.

- Ви, мабуть, не знаєте нас,- мовив він.- Це син старійшини Дребера, а я - Джозеф Стенджерсон, що мандрував з вами в пустелі, коли Господь подав свою руку й показав вам правдиву віру.

- Як покаже Він її всім народам, коли настане час,- прогугнявив інший.- Господь має багато місця для праведних.

Джон Фер’є стримано вклонився. Він здогадався, що це за гості.

- Ми прийшли,- вів далі Стенджерсон,- за порадою своїх батьків, щоб попросити руки вашої дочки для того, хто припаде до вподоби вам і їй. Оскільки я маю лише чотирьох жінок, а брат Дребер - сімох, то в мене є певна перевага.

- Аж ніяк, брате Стенджерсоне! - вигукнув інший.- Річ не в тому, хто скільки має жінок, а в тому, хто скільки зможе утримувати. Мені батько передав свої млини, тож я тепер багатший за тебе.

- Зате наміри на майбутнє в мене кращі! - з запалом відказав перший.- Коли Господь прибере мого батька, мені дістануться його чинбарні. До того ж, я старший за тебе і вищий у громаді!

- Нехай дівчина сама вибере,- усміхнувся молодий Дребер, милуючись своїм обличчям у дзеркалі.- Ми дозволимо вирішити їй самій.

Джон Фер’є слухав цю розмову біля дверей, червоніючи з гніву й ледве вгамовуючи бажання розтрощити свій нагай об їхні спини.

- Послухайте-но,- мовив він нарешті, ступивши вперед.- Коли моя дочка вас покличе, тоді й приходьте, а доти я не хочу бачити тут ваших пик!

Два молоді мормони ошелешено вирячились на нього. В їхніх очах суперечка за руку дівчини була найвищою честю і для неї, і для батька.

- З цієї кімнати є два виходи! - скрикнув Фер’є.- Один - через двері, інший - через вікно. Який вам більше до душі?

Його розчервоніле смагляве обличчя та погрозливо підняті кулаки змусили гостей підхопитись і швидко вибігти геть. Старий фермер пішов за ними до дверей.

- Коли домовитеся, хто з вас наречений, скажіть мені,- ущипливо промовив він.

- Ти поплатишся за це! - вигукнув Стенджерсон, збліднувши від люті.- Ти не послухався Пророка і Ради Чотирьох. Ти шкодуватимеш за цим до кінця своїх днів!

- Тебе тяжко покарає правиця Господня! - кричав молодий Дребер.- Ми знищимо тебе!

- Ще побачимо, хто кого знищить! - розлючено заревів Фер’є і вже взявся за рушницю, але Люсі стримала його, схопивши за руку. А за ворітьми вже відлунював стукіт кінських копит,