Олександр Павлович Бердник - Подвиг Вайвасвати, Олександр Павлович Бердник

class="book">Лаота схопив руку Вайвасвати, зачудовано дивився на кільце. Потім схвильовано сказав:

— З ним можна бути вільним. Ти знаєш?

— Знаю.

— Чому ж залишаєшся тут?

— Не пора ще…

Лаота відвернувся, замовк. Шепотів щось собі під ніс, кутаючись у ветху накидку.

Вайвасвата смикнув його за туніку.

— Ти забув розповісти про Пір’ястого Змія…

— Так, так, — пробурмотів Лаота, дивлячись невидющим поглядом на море. — Я розкажу. То стара казка. Мені розповідав її один чоловік.

— Подружилися Змій і Лебідь. Змій жив у своєму світі — серед трав і квітів, серед озер і густих лісів. Над його царством котилися тумани, тиша й сум панували над болотами й чагарями. А Лебідь літав у небі, дихав чистим повітрям, співав пісні радості, розмовляв з зірками. То було його царство — безмежне небо. Інколи він пролітав над володіннями Змія. І Змій закликав його до себе:

«Спустися сюди, поглянь на квіти мої, на болото, на трави. Тут так приємно ніжитись і спати. Відпочинь, невже не набридло тобі літати?»

«Не набридне ніколи, — клекотів Лебідь. — Нема яснішої радості, ніж радість польоту».

«Дуже дивно, — сказав Змій. — Я ніколи не знав радості польоту. Хотілося б мені звідати її. Чи не даси мені ти крил своїх, щоб злетіти в небо?»

«Залюбки, — радо відповів Лебідь. — То друга радість вільних птахів — допомагати іншим».

Він спустився у царство Змія, скинув крила, сказав товаришеві: «Лети».

Оперився Змій, махнув крилами, піднявся в небо! Побачив він глибінь і неосяжність царства Лебедя. Власне царство здалося йому мізерним, воно губилося внизу серед хмаринок. І заздрощі зародилися в душі у Змія. Захотів він царство Лебедя собі забрати. Для цього треба було навіки залишити собі й крила лебедині. Літав, літав у небі Змій, а потім сильну втому відчув. І впав на землю. Спочивши трохи, знову піднявся. І знову впав. Злобою пломеніючи, приповз він до Зміїхи-матері і все їй розповів.

«Щоб силу мати для польоту в небо, — сказала мати, — треба кров із серця Лебедя точити й пити щодня. Та кров тобі дасть силу».

Змій послухав ради матері, кинувся до Лебедя, що ждав його біля болота, і пазурами розірвав груди товаришеві. Заструмилася кров, Лебідь скрикнув жалібно:

«Що ти дієш, Змію? За добро моє так платиш?»

«Хто сильний, той законом сили діє, а не якимсь добром, — зневажливо сказав Змій, впинаючись у серце друга пазурами. — Тепер ти згниєш в болоті, а я у небі пануватиму й на землі».

Лебідь, розтерзаний, сказав:

«Підступний Змію, ти не вб’єш мене, бо я безсмертний. Тяжкі муки я витерплю за те, що Змію хитрому повірив і крила гадині віддав. Та прийде час, з небес далеких до мене прилетить матуся-Лебедиха і нові крила дасть мені. Тоді наступить твій кінець».

Лаота, розповідаючи легенду, весь загорівся. Чорні щоки його пашіли вогнем, очі блищали. Здавалося, ніби він сам переживав страшні муки Лебедя і ненавидів підлого зрадника.

— Тихо, — стримав його Вайвасвата. — Ти дуже кричиш. Он поглядає сюди один вояк. Бачиш, косує оком?

— Ет, — пробурмотів Лаота, знову загортаючись у лахміття. — Байдуже… Що з мене взяти?

— Лаото, — спитав згодом Вайвасвата. — Так чому ж Чорний Володар узяв собі такий знак? Хто він — Змій чи Лебідь?

— Ха, — насмішкувато озвався старий раб. — Знайшов Лебедя… Е, хлопче! Досить того, що я сказав. То казка стара й химерна. Може, хтось інший розгадає її тобі…

Обоє замовкли, думаючи про своє. Ритмічно гули механічні пристрої в нутрощах корабля, лопотіли вітрила. Погойдувались на хвилях, вилаштувавшись журавлиним ключем, інші кораблі. Все вище випливало сонце на небосхил. Поривами дув теплий вітер.

Ставало жарко. Вайвасвата скинув плащ, підійшов до борта корабля, вдихав морське вологе повітря. Груди роздималися від болісного бажання волі й дії. О боги! Коли, коли наступить жадана мить?

А ніжний подих вітру приніс ледве чутну відповідь:

— Пташеня, зростившії крила, до сонця підноситься. Так, так, ще не готові крила! Ще мало знає Вайвасвата. Терпіти, пізнавати й мужніти треба…

— Вайвасвато, — раптом покликав його Лаота. Юнак оглянувся.

— Чого тобі?

— Присядь знову до мене…

Вайвасвата ліг біля старого раба. Той важко дихав, товсті губи його тремтіли, на віях виступили сльози.

— Що з тобою, Лаото?

— Зажди, Вайвасвато… Я поясню… Я мріяв, розумієш… І так піднісся в тій мрії своїй, що боляче було відкинути її. Я мріяв, що зненацька став вільний… Що йду по дорозі куди хочу… Зупиняюсь де хочу. Розумієш, де хочу. І ніхто не прикує ланцюгом, ніхто не примусить до осоружної роботи, не обізве смердючим рабом! Боги, я готовий вмерти у рівчаку, аби лише на волі! Хоч перед смертю, на старості…

— Лаото… Як же ти…

— Вайвасвато… Скажи, мій синку… Ти правду мовив, що не хочеш скористатися нині своїм кільцем?

— Правду. А ти хотів би? Ти мріяв про…

— Тихо, Вайвасвато… Говори пошепки… До смерті й після смерті, всю вічність я дякував би тобі…

— Чому раніше не сказав, Лаото? — тривожно-розгублено спитав юнак. — Я з радістю! Бери! Отак. Та заховай… Тільки як же ти?

Лаота, закутавшись у лахміття, беззвучно ридав. Сухі, жилаві руки його тремтіли. Вайвасвата не знав, що й діяти. Та ось старий раб отямився від потрясіння, підвівся знову. Очі його пломеніли дитячою радістю. Погляд був занурений у незримий світ. Він бачив свою мрію, відчував свободу, оплакану, вимучену таким нелюдським, таким нескінченним стражданням.

— Синку, — шепотів Лаота. — Хай Велика Доля принесе тобі найкращі свої дари. Благословення всіх матерів земного круга хай буде з тобою…

— Лаото, не треба, — розгублено сказав юнак. — Я ж по щирості. Не треба. Я лише хочу знати… Може, ще чим-небудь допомогти?

— Більше нічого, — прошепотів Лаота. — Вночі — у воду. Я