Олександр Павлович Бердник - Подвиг Вайвасвати, Олександр Павлович Бердник

з’явилася на товстих пошерхлих губах.

— Хіба не все’дно?

— Як же кликати тебе? — здивувався Вайвасвата.

— Досі кликали — рабе поганий, — байдуже мовив старий раб. — Мати колись називала Лаотою… То було дуже давно. Може, уві сні…

— Уві сні, — повторив гнівно юнак, — Де ж країна твого сну?

— Далеко на сході. За морем. Там буйні ліси. Багато звірів. Є такі великі, як гори.

— А не обманюєш? — перепитав Вайвасвата.

— Ні, я сам бачив. У моєму племені тих тварин пускають в бої. Військо Володаря Атлантіса напало на наші міста й селища раптово. В небі з’явилися вімана — вогненні змії. Вони палили будівлі й людей. Бойові ху, тварини, про які я казав, оскаженіли від жару, топтали наших вояків. А потім з кораблів зійшли вояки Атлантіса і забрали малих дітей. Дорослих вбивали. Я виріс тут, у городі Золотих Воріт. Я забув свій край. Я забув усе… Хіба, може, ще згадую пісню…

— Яку пісню, Лаото?

— Пісню матері. Вона співала мені, як носила на руках…

— Заспівай ту пісню, Лаото… Заспівай мені…

— Спробую… — Лаота зачудовано дивився на Вайвасвату, хитав головою. — Дивний ти… Дуже дивний…

Потім заплющив очі, ніби прислухаючись до далекого, нечутного голосу. Шуміла хвиля океанська, тонко свистів вітер у щоглах, глухо двигтіли нутрощі корабля. В той ритм почала вплітатися тиха пісня Лаоти.

Пісні мої, — Пісні матерів священні, Заворожіть сина чарами стовічними, Щоб не знав він напасті, ні хвороби лютої, Ні стріли ворожої, ані долі рабської…

Лаота схлипнув судорожно, одвернувся. Глухо пробубонів:

— Все. Забув далі… Не вберегла мене мати… ні від неволі, ні від напасті… Виріс у рабстві… постарів у рабстві.

Вайвасвата мовчав. Затуливши обличчя долонями, палав на вогні чужого болю, додаючи ще й власного. Що міг він сказати Лаоті, чим зарадити?

Довго мовчали вони. Старіти раб задрімав під одноманітний шум хвиль. Вайвасвата дивився на холодну просторінь моря, думав. Все щезає, гине в безодні віків… І багаті, й жебраки, і володарі, й раби… Чому ж кипить битва? Навіщо? Хіба забирають земні воєводи до країни предків багатство й славу, рабів і золото? Все залишається тут. Для чого ж стільки мук і страждань?

На щоглах блідли грозові вогні, напиналися червоні вітрила. Кораблі пливли швидше. На морі з’явилися білі буруни.

— Лаото, — пошепки мовив Вайвасвата. — Що то за вогні над нами?

— Де? — пробурмотів старий, позіхаючи. — А, на щоглах! То грозова сила, то блискавиця в рабстві…

— Блискавиця? — здивувався Вайвасвата. — Як же її спіймали?

— Чаклуни Чорного Володаря вміють здобувати грозову силу, — сказав Лаота. — Із зерна. Із кристалів…

— Не збагну…

— Я теж знаю мало. То таємниця жерців і чаклунів. Грозова сила штовхає наші кораблі, підносить у небо вімана — летючих зміїв. Тут, на кораблі, є вімана. Я сам бачив…

— Я теж бачив. У палаці. Тільки не думав, щоб із зерна…

— В зерні велика міць — впевнено сказав Лаота. — Яке мале, а посади — виростає високе дерево! Еге, зерно — то таємниця богів…

— Ти віриш у богів, Лаото?

— Вірю, — оглянувшись, сказав старий раб. — Тільки не в тих, що стоять у храмах. Не в тих, яким приносять криваві жертви жерці…

— А в яких же, Лаото?

— Я бачив їх, Вайвасвато. То справжні боги…

— Де ти їх бачив? — схвильовано запитав юнак.

— Я тоді пас буйволів у горах. Це було давно, коли я мав стільки літ, як ось ти. Я сидів на березі потоку й співав пісню. Нікого навколо… Лише я, гори й мої буйволи. Аж тут з’явилися вімана…

— Летючі човни?

— Еге. Тільки не такі, як у Чорного Володаря. Вімана були великі, блискучі. Вони опустилися над потоком. З них вийшли боги. Тіла їх сяяли, як сонце, на лиця не можна було дивитися. Серце моє забилося, страх кинув мене на землю…

— Вони не зачепили тебе?

— Ні, Вайвасвато. Вони побачили мене. Один з них наблизився. Я ледве не вмер од страху. Я почув голос, гучний, як труба. «Не бійся, син Атлантіса, — сказав голос. — Посланці Швета-Двипа не зроблять злого».

— Швета-Двипа, — прошепотів Вайвасвата. — Ти теж кажеш про казковий край. То він справді є?

— А є, — зітхнув Лаота. — Острів сонця, острів світла. То наша надія, Вайвасвато. Може, колись володарі Швета-Двипа прийдуть сюди… Тоді не буде рабів…

— Чому ж вони не приходять, Лаото? Чому ждуть?

— Не знаю, — жалісно сказав старий раб. — Може, вони ждуть, щоб ми самі просвітили свій розум. Хто думає про Швета-Двипа, Вайвасвато? Хто? Лише діти…

— Це правда…

— Ото ж бо… Я знаю лише одне — я бачив богів. І вірю, що онуки наші житимуть у царстві Швета-Двипа… По палубі з гуркотом пройшла група вояків. Вони лаштували біля бортів якісь пристрої з довгими трубами, тривожно перемовлялися. Лаота штовхнув Вайвасвату в бік.

— Тихо, — прошепотів він. — Почують — кінець… Над обрієм сходило сонце. Воно хутко вигулькнуло з-за стіни туману, сипнуло променистими стрілами на вітрила, на хмари. Вітрила налилися кривавим багрянцем. Чітко визначився на них обрис Пір’ястого Змія, що тримає у кігтях Лебедя і терзає його серце. Вайвасвата поглянув на вітрила, перевів погляд на своє кільце. Знову Пір’ястий Змій…

Коли вояки відійшли, юнак нахилився до Лаоти.

— Скажи мені, що означає змій на вітрилах?

— То знак Чорного Володаря, — пошепки відповів Лаота.

— Сам знаю. Бачив його на воротах палацу. Навіть кільце таке маю…

— Кільце? Покажи…

— Ось воно…