Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих

— Я з Пшетоцьким? — здивовано підняла брови Йоланта. — Ви ж, напевно, розумієте, що мені не можна перед ним розкриватися? І розмовляти я з ним не буду.

— А інженер Лятошек, — поцікавився Едвард. — Зосин батько, — додав він, даючи цим зрозуміти, що питає про це особисто, а не з службовою метою, — зараз не в Лондоні?

— Я нічого вам про це сказати не можу.

— То звідкіля ж у вас така певність, — вів далі Едвард, — що документація у Пшетоцького?

— Не будьте дитиною, поручику. Мені відомо стільки ж, як і вам. Просто я одержала наказ привезти документацію. Коли мені загрожуватиме провал, то я мушу її знищити за всяку ціну і не допустити, щоб вона попала до рук німців.

— Пшетоцький повинен передати документацію польському підпіллю, — тихо сказав Маєвський.

— Старий досить упертий. Це треба зробити розумно, — затарабанила Йоланта пальцями по столі. — Він може сказати, що в нього її немає.

— Покличмо Зосю, адже справа торкається безпосередньо її. — Ротмістр рушив до дверей, але ще не встиг дійти до них, як вони відчинилися. На порозі з’явився кремезний чоловік.

— Моє шанування панові ротмістру, цілую ручку прекрасної пані! Пробачте, що я так, без стуку.

— Звідкіля ви тут узялися? — суворо запитав Маєвський.

— Пан ротмістр так завжди спогорда зі мною розмовляє, що мені відразу пригадується, як я був взводним у першому кавалерійському. А в мене невеличкий інтересик до пана графа. Дозвольте відрекомендуватися, ласкава пані. Я — Пісарський, Вінцентій Пісарський, тутешній, з Карчмиськ, — промовив він, з надмірною галантністю поцілувавши її руку.

— Відомий діяч на ниві вітчизняної контрабанди? — глузливо вигукнув Едвард. — Король шмуклерів.[8]

— Без таких діячів, добродію, — обурився Пісарський, — люди в місті з голоду повмирали б. І даю вам слово, що після війни, пане, ставитимуть пам’ятники невідомому шмуклерові. Між іншим, є в мене дещо й для вас, пане ротмістр. Що б ви сказали про партію консервів? Свіжесенькі, з гарантією; вони їхали на Східний фронт, але на одній з віток вагончик узяв та й відчепився. Випадково, зовсім випадково, ясна річ, — потер він долонями.

— Давайте побалакаємо, пане Пісарський, а чому б і ні?

— Я, напевно, сьогодні тут заночую, — сказав Пісарський. — Ви маєте час до ранку. Тільки попереджаю, що покупці в мене вже є. Пан граф нагорі? — запитав він і, не чекаючи відповіді, рушив до сходів.

— Консерви з німецького ешелону? — здивувалась Йоланта. — Не охороняють їх, чи що?

— Пісарський підкуповує жандармів і залізничну охорону. Правду кажучи, у Карчмиськах всі у нього в кишені.

Тим часом ротмістр вийшов на ґанок і за хвилину повернувся з Зосею.

— Даруйте, пане ротмістр, — виправдовувалась Зося, — але я гадала, що наказ стосується тільки німця.

— Не біда. Пісарський нічого не почув, а коли б навіть… Ні, це його не цікавить. Ти знаєш що-небудь про папери, які твій батько залишив на схов дідові?

Зося не знала. Вона пам’ятала тільки, що приїхали вони тоді вночі; вони з матір’ю відразу пішли спати, а батько замкнувся з дідом у його кабінеті. Це було ще в палаці — наступного дня в нього влучила фугасна бомба, і він згорів.

Ротмістр коротко пояснив дівчині ситуацію. Вона, не перебиваючи, слухала його, і лише тоді, коли Маєвський скінчив, запитала:

— Йоланто, скажи мені тільки одне: мій батько живий?

— Очевидно, хтось повідомив командування, принаймні так мені здається. Тобі цього досить?

— Ні. А він, а вони… — голос її затремтів. — Адже якби вони були там, у Лондоні, переказали б мені бодай слово, бодай що-небудь…

— Тобі вже вісімнадцять років, ти присягла на вірність польському підпіллю, а сприймаєш усе, як дитина. Я нічого не знаю про твого батька. Я дістала наказ — і це все.

— А ти не спитала навіть… — докірливо глянула дівчина на Йоланту.

— Я не маю звички питати про зайве.

— Як це — зайве?

— Даруй, Зосю, — промовила вона аж ніяк не вибачливим тоном, — адже я тебе не знала, а твого діда пам’ятаю мов уві сні. Скажу тобі ще одне. Від вересня тридцять дев’ятого року я вперше в Польщі. Я була в Кракові, але навіть не провідала свого батька. Єдине, що я змогла зробити, — це зателефонувати з автомата, почути його голос і переконатися, що він живий. Та сама я не змогла обізватися й словом — його телефон могли прослуховувати. Тепер ти розумієш?

— Зосю, йде війна, і немає часу обговорювати особисті справи, — перебив ротмістр. Він узяв її попідруч і по-батьківському погладив по голові.

— Отже, ви вперше після вересня в Польщі, Йоланто? — запитав Едвард.

Вона кивнула головою.

Зося відвернулася й витерла очі.

— Пробачте, — сказала вона. — Що я повинна робити?

— Виконати доручення, — відповів ротмістр. — Ознайомити діда з завданням підпілля. Ніяких подробиць і прізвищ.

— Але ж дідусь…

— Ти хочеш сказати, що він здогадується? Тим краще, Документи — це, зрештою, і твоя справа теж. Ти вже майже доросла, а вони належать твоєму батькові.

— Так. А ви гадаєте, що дідусь їх віддасть?

— Я твердо переконаний, — промовив ротмістр, але в глибині душі усвідомлював, що каже неправду. Маєвський дуже добре знав старого Пшетоцького, як знав і те, що добути з його рук документацію — річ не проста.

Солдати й справді грали в ската. Коли вони, побачивши Клосса, хотіли підхопитися, він зупинив їх жестом руки. Побалакав трохи з фельдфебелем, котрий на всі заставки вихваляв життя в Пшетоці і нічого не мав би проти того, щоб лишитися тут до кінця війни.

Клосс слухав його неуважно, бо, дивлячись поверх голови фельдфебеля, побачив двоколку у дворі, з якої зіскочив кремезний чоловік. Гість,