Роман Миколайович Коваль - Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль

Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо біля ще одного із тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам’яті українського народу. Ніхто з нас не знав ні його імені, ні справжнього прізвища; знали лише, що Ворон і багато з тих, що полягли з ним отут, на пограниччі степу, походять із Запоріжжя, із сіл, де нащадки січовиків вирощували хліб, ловили рибу й лоцманували на небезпечних дніпрових порогах.

— Усіх забрати не можемо, — перервав задуму Хмара, — але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати пошану.

— Відправимо до Мотриного монастиря, — озвався Петренко. — Колись Василя Чучупаку туди перенесемо.

Чорнота заперечив рухом голови:

— Не можемо Ворона забрати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг — хай з товариством і спочиває. Треба подбати, щоб якесь близьке село відібрало наших і поховало окремо. Їдьте, панове, до ліска, я вас дожену.

За кількасот кроків озираюся. Мій побратим вкляк біля Ворона, заглиблений у молитву. За кілька хвилин догнав нас і поїхав поруч, сором’язливо відвертаючи обличчя, — понурий ведмідь мав червоні від сліз очі.

У гайку — ще непривітніше. Вирвані трьох- і шестицалевими гранатами грабчаки й берізки лежали на розбитих кулеметних тачанках, прикривали розшарпаних партизанів і коней. Коло розбитої тачанки — тіла двох дівчат-розвідниць. Одяг на них розрізаний шаблями — «товаріщі» потішалися, розглядаючи мертве дівоче тіло. Старий тавричанин — батько однієї з розвідниць, що веселив нас рибацькими байками якось на одній зі стоянок на Черкащині, — лежав по другий бік тачанки. Осторонь — знайоме обличчя начальника кулеметного відділу з одірваною по коліно ногою. На скроні — рана від кулі, над нею у шкірі — чорні цятки пороху від пострілу зблизька. Кулеметник власною рукою і револьвером підписав останній рахунок…

З почуттям болю й гордості їдемо з побоїща».[120]

Селяни навколишніх сіл позбирали воронівців і поховали їх в могилі в лісі Раєвського над просікою, що проходить поруч із балкою зі Шпакової до Розумівки. В місці, де сходяться обидві балки, недалеко від станції Хирівка, трохи західніше від неї, постала висока могила борцям за Волю України.[121]

Нині вона впорядкована, до неї знову ідуть люди. Лунає тут і пісня кобзаря: «У могилі край дороги буйна сила спочива»…

Микола Степанович Бондаренко народився 1896 року на Херсонщині у волосному селі Цибулевому,[122] що за 30 верст на південний схід від Кам’янки. Хата його батьків стояла на кутку Пшеничівка. Село було розташоване недалеко Чорного шляху, яким татари з Перекопу через пониззя Дніпра, а тоді між верхів’ями Інгульця, Тясмина і Росі сунули в Україну по здобич. Немає сумніву, що прадіди Миколи Кібця-Бондаренка — а він був козацького роду — боронили рідну землю від хижої орди. Зовнішній вигляд вродженого кіннотника (чорнявий, невеликого зросту, з гострим поглядом чорних очей, широким лобом і великим носом) наводить на думку, що якийсь кримський татарин чи турок таки «породичався» з праріднею Кібця, «потурчив» її.

Місцевість, де народився Микола, була по вінця переповнена історичними переказами, міфами, легендами, козацькими думами про героїчну минувшину.

Розповідав їх і дев’яностолітній Юхим Дорошенко — дід малого Миколи по матері. Від нього і довідався хлопець про свою Батьківщину, про участь своїх прадідів у Гайдамаччині. Допоміг Миколі пізнати, хто він, якого роду, і вчитель Захар Божко.[123] Микола вбирав у себе перекази про козаків і гайдамаків, напевно, і себе уявляв гайдамакою, що б’є панів, орендарів і всіх тих, хто не дає вільно жити на рідній землі.

Так і сталося. Микола Кібець-Бондаренко увійшов в українську історію як звитяжець, організатор і учасник успішних бойових операцій проти завойовників-ординців. Його життєвий шлях оспівав Михайло Дорошенко в книзі «Стежками Холодноярськими». Кібець — герой книг «Холодний Яр», «Героїзм і трагедія Холодного Яру», «Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії».

І все ж про його життєвий шлях, особливо до літа 1920 року, мало що відомо. Можна, звичайно, припускати, що він воював на фронтах Першої світової — адже на початку війни вже мав 18 років і підлягав мобілізації. Очевидно, служив у кавалерійському дивізіоні — бо чи не всі бойові побратими-повстанці відзначали його унікальний талант кіннотника і любов до коней.

Можливо, брав участь у антигетьманському повстанні, яке у листопаді 1918 року підняв у Цибулевому колишній штабс-капітан російської армії Матвій Григор’єв…

Перша згадка про Кібця як про повстанського ватажка припадає на початок серпня 1920 року, коли Микола Бондаренко на чолі кінного загону у сто шабель, сформованого із хліборобів Цибулевого і навколишніх сіл, взяв участь у Знам’янському повстанні.

Микола відзначався авантюрною вдачею, сміливістю, козацькою зухвалістю, винахідливістю, організаційним талантом. Завжди діяв у першій лінії, наражаючись на смертельну небезпеку. Говорив: «Або голову збути, або славу здобути». Запалював бійців особистим прикладом.

Кібець став просто пострахом для окупантів. Недаремно у Знам’янці та на інших залізничних станціях, на які неодноразово здійснював нальоти Кібець, восени 1920 року більшовики вивісили десятки плакатів, на котрих було зображено хижого птаха — кібця, що ширяв над червоноармійськими загонами. У своїх пазурах кібець ніс двох червоноармійців, які стікали кров’ю, і, витягнувши шию, клював дзьобом інших. Під малюнком надпис: «бандит — Кобец».[124]

Врешті більшовики